Глава 3
Сечь представляла собой «беспрерывное пиршество». Там были и ремесленники, и купцы с торговцами, но большая часть гуляла с утра до вечера. На Хортице были и те, кто никогда не учился или бросил академию, а были и учёные козаки, были беглые офицеры и партизаны. Всех этих людей объединяла вера во Христа и любовь к родному краю.
Остап и Андрий быстро прониклись царившей там атмосферой и влились в ту среду. Отцу это не нравилось – он хотел, чтобы сыновья закалялись в битвах, поэтому обдумывал как бы поднять Сечь на подобное событие. Это приводит к ссоре с кошевым, который не хочет начинать войну. Тарас Бульба не привык, чтобы было не так, как он хочет: он задумал отомстить кошевому. Он подговаривает своих товарищей напоить остальных так, чтобы они свергли кошевого. План Бульбы срабатывает – новым кошевым избран Кирдяга – старый, но мудрый козак, боевой товарищ Тараса Бульбы.
Глава 4
Тарас Бульба общается с новым кошевым по поводу военного похода. Однако тот, будучи рассудительным человеком, говорит: «пусть народ соберётся, но только своею охотою, никого принуждать я не буду». Но на самом деле под таким разрешением скрывается желание снять с себя ответственность за нарушение мира между государствами. На остров прибывает паром с козаками, которым удалось бежать. Они привозят неутешительные новости: ксендзы (католические священники) ездят на повозках, запрягая в них христиан, жидовки из поповских риз шьют себе наряды, а людям не дают без одобрения жидов отмечать христианские праздники. Такое беззаконие разозлило козаков – никто не имел права так оскорблять их веру и народ! И стар и млад готов защищать свою Отчизну, биться с поляками за посрамление веры и набрать добычи с захваченных деревень.
Запорожцы зашумели, кричат: «Перевешать всю жидову! Пусть не шьют жидовки из поповских риз себе юбки!» Эти слова возымели огромное влияние на толпу, которая сразу же ринулась ловить жидов. Но один из них, Янкель, говорит будто знал покойного брата Тараса Бульбы. Бульба сохраняет Янкелю жизнь разрешает ему ехать с козаками на Польшу.
Історія будь-якої країни – це імена і події. Одним із найбільш знакових імен, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш. Ключова постать українського національного відродження у ХІХ–ХХ століттях.
Він був подвижником, енциклопедистом, особистістю масштабу діячів італійської епохи Відродження. А саме життя його за наповненням мало майже шекспірівський розмах. Письменник, поет, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, публіцист, редактор, видавець. За причетність до Кирило-Мефодіївського братства був ув’язнений і відправлений у трирічне заслання. Автор абетки української мови, що лягла в основу сучасного українського правопису, автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада», автор першого перекладу «Біблії» українською мовою і перекладів тринадцяти п’єс Шекспіра.
Григорій Грабович (Гарвардський університет, США) назвав П. Куліша рушієм і засновником новітньої української інтелектуальної, критичної думки та тих вимірів національної свідомості, які на ній будуються, і ключовою постаттю в становленні модерної української культури.
У той же час засвоєння творчої спадщини Куліша йшло з великими труднощами. Його постать ‒ яскрава, драматична, сповнена протиріч, як і той історичний час, в якому йому випало жити й працювати, оскільки тодішній процес становлення українського культурного поля та політичного життя був важким і складним. Інтеграція його в канон національної пам’яті відбувалася довго і зі значними перебоями, що було віддзеркаленням конфліктів і протиріч у самому новітньому українстві. Цілісна рецепція творчої особистості Куліша, якою б вона не була, – зокрема й негативною, і популістською (що передбачав і провокував сам письменник), – є частиною історії української культури.
Знаменно, що під час загальнокультурного підйому в Україні 1920-х років саме творчість і постать Куліша привертала чи не найбільшу увагу чільних представників того – потім розстріляного – відродження України. Інтуїтивно і програмово вони відчували, що саме Куліш є центральною проблемою у становленні української ідентичності, у національному русі ХІХ століття, і що власне ця проблемність робить його і цей рух таким цікавим (Г. Грабович). М. Хвильовий зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента».
У радянській Україні ім’я Куліша було проскрибоване. У 1930–80-х його було затавровано як буржуазного націоналіста, а його творчість вилучено з наукового процесу. Видання творів Куліша й осмислення його творчості дослідниками українського зарубіжжя свідчить, що вони шукали відповіді на багато питань, які були заборонені в радянській Україні. Одне з питань, поставлених Кулішем, – як нам вийти зі стану колоніалізму. Так, професор Ю. Бойко-Блохін у представленій на виставці праці «Великий клясик української літератури П.О. Куліш» (Мюнхен; Чернівці, 1997, с.7–8) відзначає, що Куліш викликав суцільну настороженість у російських демократично-ліберальних колах, оскільки його образ як людини, лідера Кирило-Мефодіївського братства, у своїй основі заперечував існування Російської імперії. П. Куліш нагадував росіянам, що вони в культурній ділянці для розбудови імперії користувалися вже два століття українськими духовними силами, і це свідчило, на його думку, що коли росіянам у державі має належати політично-адміністративне керівництво, то легальний примат у культурному житті держави треба перекласти на українські кадри, для українців має бути забезпечене духовне життя. З цих думок він творив підгрунтя лібералізму, його етичний бік, тоді, коли в Росії лібералізм мав характер досить поверхової моди. Зі своєю етичною програмою Куліш ішов у російські інтелігентські кола, шукав приязні, розуміння, але не знаходив їх – і ставав лицарем сумного образу, новітнім Дон-Кіхотом.
Д. Чижевський підкреслював, що «внутрішню цілість і цілісність Куліша становила ідея України» (Нариси з історії філософії на Україні, Київ, 1992, с. 156). Ця ідея, попри всі суперечності сприйняття й відтворення світу письменником, надає внутрішньої єдності творчості Куліша. Головним атрибутом ідеї України П. Куліша є «серце», «історія», «культура», «народна мова», «єдність з природою», «жіночність». Куліш усе своє життя шукав шлях до очищення України (України-серця, України-історії, України-мови, України-природи, України-жінки) від усього, що є для неї зовнішнім, чужим, ворожим.
Книжки, представлені на виставці, надають інформацію про творчі пошуки письменника.