Снегурочка — героиня «весенней сказки» А. Н. Островского «Снегурочка» (1873). Действие пьесы происходит в «стране берендеев в доисторическое время». Мифопоэтический образ Берендеева царства навеян устным народным творчеством. Это — идиллическое царство мира и согласия. Любовь — сердцевина жизни берендеев, форма их служения могучему языческому богу Солнца — Яриле. Появление среди людей «холодной» С. вносит в их жизнь «ревность, брань, усобицу». В сердца людей проникает «остуда немалая». Дочь Весны и Мороза, С.— всем чужая. Она «не знает любви совсем». Ее влекут «людские песни», страстные и печальные напевы любви. С. томится любопытством и удивляется силе этого чувства, заставляющего людей страдать и плакать. Но «младенческая душа» С. спит, никто не может пробудить в ней «желание любви». Еще не зная любви, С. узнает «мучительную ревность», зависть к чужому счастью. Она чувствует себя «обманутой, обиженной, убитой», когда пастух Лель с легкостью покидает ее ради горячей сердцем и полной жизни Купавы. С. обращается к матери-Весне с мольбой о «даре любви». Подаренный Весною волшебный венок пробуждает «дремоту души», открывает С. красоту мира, радость жизни. «Гордый духом» Мизгирь становится «избранником души» С. Ее «холодное сердце», познав любовь, превращается в обыкновенное, живое, человеческое сердце, и С. гибнет со словами: «Люблю и таю, таю от сладких чувств любви». Ее «чудесная кончина» восстанавливает эпическое равновесие царства берендеев, как искупительная жертва, призванная умилостивить грозного Ярилу. Образ С. послужил прообразом героини оперы Н.А.Римского-Корсакова «Снегурочка» (1881). Первая исполнительница роли С. — Г. Н. Федотова (1873). Среди других исполнительниц — В. Ф. Комиссаржевская (1900), М. П. Лилина (1900).
Ассоль — головна героїня повісті «Пурпурові вітрила». Ассоль — це дівчина, чия мрія стала дійсністю. Ассоль рано втратила матір, і її виховав батько — суворий і замкнутий Лонгрен. Односельці їх цуралися, так як за версією власника таверни Лонгрен був жорстоким і безсердечним. Він не врятував його, коли того відносило в море. А те, що через нього померла Мері, мати Ассоль, власник таверни промовчав. З тих пір Ассоль та її батька в селі недолюблювали, їх уникали. Крім того, Ассоль вважали несповна розуму після її розповіді про зустріч з чарівником, який обіцяв, що за нею колись приїде відважний принц на кораблі з червоними вітрилами. За це її називали не інакше, як «корабельна Ассоль». За вдачею це була дівчина з багатою уявою і добрим серцем. Вона могла говорити з деревами та чагарниками, як живими, піклуватися про братів менших, і щиро мріяти. Коли вона підросла, то стала справжньою красунею. Все що Ассоль надягала, здавалося новим і чарівним. Її обличчя було по-дитячому наївним і променистим. Вона ні на мить не забувала про свою мрію і часто її уявляла. Навіть Лонгрен думав, що пройде час, і вона забуде слова казкаря Егля. Уміння самозабутньо мріяти і ігнорувати злі глузування оточуючих пішли дівчині на користь. У її житті, насправді, з’явився хтось особливий, надів на її палець кільце, поки вона спала. Після цього, вона ще більше впевнилася в тому, що «він» скоро з’явиться в її житті. Незабаром в селі Каперни з’явився той самий корабель з червоними вітрилами, а з ним і Артур Грей — капітан корабля, відважний моряк, благородна людина, який почув історію про Ассоль і втілив її в реальність.
