ответ: продолжение рассказа после слов автора
прошло немало времени с тех пор , как герасим вернулся в деревню. судьба его так и осталась ничем не примечательна. семьи не нажил , видно, так и быть ему век бобылём. хоть мужик он и работящий, но увечный. бабы деревенские смотрели на герасима, как на бесплатную рабочую силу , где оглоблю прибить, где забор поправить, да и герасиму до них никакого дела не было. привык уж один.
но однажды , возвращаясь домой из лесу, герасим увидел на краю дороги пыльный серый комок , скулящий жалобным писком. приглядевшись к непонятной серо- красному клубку, герасим разглядел в нём беспородную псину . псина отчаянно пыталась подняться на лапы, но тут же падала. видно деревенские мальчишки перебили ей лапу , а может и лошадь какая лягнула. герасим решил было уже идти дальше, но не смог. какая- то неведомая сила остановила его. он подхватил на руки окровавленную псину и зашагал к дому. дома , осмотрев нового знакомца, герасим понял, что лапа повреждена. он премострил к лапе ветку, примотав её шнуром и оставшись довольный своей работой широко улыбнулся.
по прошествии двух недель собака пошла на поправку и местные жители уже наблюдали, как герасим с мешком за спиной и ещё хромающей собакой шёл куда - то в лес. возвращались они ближе к ночи. и так почти каждый день. никто уже и представить не мог их друг без друга.
собака была полностью довольна своим нынешнем положением, да и герасим считал, что жизнь его не так уж и плоха.
ответ:
образ печоріна у романі михайла лермонтова "герой нашого часу"
герой роману — людина сильної волі, відважна, яка не відвертається від небезпеки, а навпаки, іде назустріч бурям та тривогам, щоб знайти собі діло і заповнити неосяжну порожнечу свого духу, хоча б і діяльністю без певної мети. його байдужість та іронія — більшою мірою світська звичка, ніж риса характеру. "нема у світі людини, — каже він, — над якою минуле дістало б таку владу, як наді мною. усяке нагадування про печаль або радість, що я пережив у минулому, болюче вдаряє в мою душу та витягує з неї ті самі я безглуздо створений! нічого не забуваю — нічого! " коли грушницький закохується у "княжну мері", печорін каже: "я внутрішньо реготав і навіть два рази посміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. певно, що він закохався тому, що став більш довірливим, у нього навіть з'явився срібний перстень з чорнотою, тутешньої я почав його розглядати, і що дрібними буквами ім'я мері було вирізьблене на внутрішньому боці, і поруч — число того дня, коли вона підняла відому склянку. я приховав своє відкриття, я не хочу вимагати від нього зізнань; я хочу, щоб він обрав мене своїм повіреним, — і саме тут я буду насолоджуватися".
герцен писав про своє покоління, до якого належав і печорін, наступне: "і ми більш чи менш онегіни, якщо тільки не воліємо бути чиновниками або помі ми займаємося усім: музикою, філософією, любов'ю, військовим мистецтвом, містицизмом, аби тільки розважитися, щоб забути про пригнічуючу нас велику порожнечу".
дивіться також
"герой нашого часу" (повний текст)
"герой нашого часу" ()
у чому простота і складність композиції роману? (та інші запитання)
біографія михайла лермонтова
печорін не займається музикою та містицизмом. у нього діюча душа, яка потребує живого, постійного руху, волі, енергетичного прояву життя — він воліє підставляти лоба чеченським кулям, шукає забуття у коханні, ризикованих пригодах, подорожах.
у ньому дійсно щось від "старшого брата" — онегіна і це робить його стан особливо трагічним. онегін міг ще міркувати про сміта, дивувати оточуюче барство своїми ліберальними новопоходженнями, для нього був відкритий шлях до декабристів, ідеали притягували можливістю реалізації. у печоріні ніщо не видає присутності суспільних інтересів. лермонтов не дає своєму герою думати про політику. два-три натя
объяснение:
покрыт холмами тел кровавых
Объяснение:
это преувеличение, навряд ли там действительно были горы трупов, просто образное выражение