Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її “хазяїв”. Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели,
відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину “Мона Ліза”, яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж
дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. “У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.” Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: “Посмішка, чудова посмішка… “
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського “Краса врятує світ”. Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами – відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
На переднем плане мы видим берег пруда. Он выписан очень тщательно, мы видим каждую травинку, каждый цветочек. Перед нами привычные луговые растения, характерные для средней полосы. Художник настолько скрупулезно и достоверно изобразил эту часть пейзажа, что зрителю кажется, будто бы он сам стоит на берегу пруда. Вода в пруду темная, зеленоватая. Еще более зеленой ее делают отражения зеленых крон деревьев и листья кувшинок. Пруд действительно заросший, в нем растет много кувшинок, а у дальнего берега мы видим густые заросли камыша.К воде спускаются старые деревянные мостки. Вероятно, они уже так подгнили, что и стоять на них нельзя. Но эти мостки говорят о том, что когда-то за прудом ухаживали, вода была чистой, возможно, здесь купались. Теперь и пруд зарос, и деревья, окружающие его, выросли. Этот парк художник изобразил не так подробно, ведь и человек, стоящий на берегу пруда , не видел бы досконально каждый листочек и каждую веточку. Наоборот, листва сливается в зеленые пятна. Попробуйте посчитать, сколько оттенков и нюансов зеленого использовал художник в написании этого пейзажа.Можно было бы подумать, что это не парк, а лес, так разрослись деревья. И все же это парк - на среднем плане в глубине аллеи мы видим женщину на скамейке. В знойный летний она пришла отдохнуть к пруду, возле которого, наверное, гуляла еще ребенком. Настроение картины спокойное, немножко ностальгическое. Такое настроение появляется у нас, когда мы думаем о местах, где когда-то мы были счастливы.
На картине изображён старый пруд, почти сплошь заросший кувшинками. К пруду спускаются мостки, к которым ведёт тропинка. По ней так много ходили, что она кажется вытоптанной добела. А вокруг зелёные кущи деревьев, стеной подходящих к самому пруду. Вдоль дальнего берега растут кусты и прибрежная трава. Мир этот прекрасен. Тёмная, почти чёрная вода пруда загадочна. Она отражает все предметы, клочок нежного голубого неба, пробившегося сквозь зелень. Поверхность ровная, гладкая. Ветер не тревожит её своим присутствием. По воде не пробегает рябь. Ни один листик, ни одна травинка не шелохнутся. Всё замерло в этом уединённом уголке природы. Мне очень понравилась эта картина. В ней столько тепла, что хочется попасть туда, побродить в тёмной глубине сада, опустить руку в прохладную воду пруда, посидеть на скамейке. Услышать щебетание птиц и тихий шелест листвы над головой.
Моє враження від новели Рея Бредбері “Посмішка”
Моє враження від новели Рея Бредбері “Посмішка”
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її “хазяїв”. Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели,
відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину “Мона Ліза”, яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж
дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. “У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.” Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: “Посмішка, чудова посмішка… “
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського “Краса врятує світ”. Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами – відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Объяснение: