відповідь: почему-то до начала чтения пьесы была уверена, что читала ее еще в школе, но начав читать, поняла, что заблуждалась - это произведение пушкина я еще не читала (видимо, не было в школьной программе: )
а.с. пушкин в своем гениальном творении (настолько глубоком и красиво написанном) показывает, к чему может необузданное желание. ведь у дона гуана было все и погубить себя ради очередной
красивый, чувственный, обаятельный и харизматичный, искусный собеседник, умеющий любить и ценить женщин (ведь каждая в его объятиях считала себя единственной и неповторимой), умеющий вызвать к себе интерес и вдобавок отлично с оружием (ведь он честно выигрывал на всех поединках и "любовь", внезапно проснувшаяся якобы в нем к этой легкомысленной вдовушке, доне анне - еще тело мужа не остыло и туда женские образы в книге, конечно, странные, какая-то странная нелюбовь автора к женщинам (или, может, вовсе не случайное совпадение, зная его и та же лаура - 18летняя ветреница (в сегодняшнее время мы бы ее назвали, конечно, более коротким
возможно, это такая аллегория на аморальное общество (коему уже и пушкин был свидетель, когда адьюльтеры были весьма распространены в светском обществе и их даже не скрывали), где все изменяют всем со всеми, а погибает почему-то один, который вообще никому ничего и не обещал, страсть, может, и обещал, ну так и женщины в накладе не остались. наверное, по мысли автора, это должен быть отрицательный герой, ну не знаю, я ничего такого не вижу. вижу лишь жертву страсти, любовью там и не /5, оказывается, и классика вполне может быть современной) (у меня при чтении почему-то были ассоциации с казановой, но это все-таки, наверное, разные люди, и казанова, мне кажется, не стал бы волочиться за вдовами)
пояснення:
Для славы мертвых нет.
Анна Ахматова
Війни — це породження зла. Людського зла. Поєднання слів "людина" і "війна" суперечить усім людським законам добра. Але війни — це не тільки минуле людства, це, на жаль, його сьогодення.
Ллється кров у Чечні і Косово, у Сьєрра-Леоне й Ольстері, у Палестині й Ізраїлі... І скрізь гинуть чиїсь батьки, чоловіки, брати, сини... Іде по усьому світові нова війна, ім'я якої — тероризм. У ній узагалі немає ніяких правил. Воюють не солдати проти солдатів, а злочинці проти всіх, не виключаючи дітей і жінок, хворих і старих.
Коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини. Я розповім вам про цю проблему — людина і війна — на прикладі свого прадіда по батьківській лінії. Його не пам'ятає моя бабуся, його молодша дочка. Але ми знаємо багато чого про його довоєнне життя і дещо про його військові дороги. І майже нічого про те, як він загинув. Крім звичайних слів: "Помер смертю хоробрих".
Він був людиною дуже мирної професії — економістом. Працював перед війною в інституті, що нині — політехнічний університет. У перший день війни він сам пішов у військкомат, не чекаючи повістки про призов, та вона і не прийшла б, тому що його посада і професія не підлягали призову. Які ж високі були в нього громадянська позиція і людська совість! Вже у вересні родина одержала від нього перший лист. Я бачив стопку цих пожовтілих від часу листів, що бабуся дбайливо зберігає. На них немає звичних поштових марок. На них тільки штампи "Польова пошта №..." і "Переглянуто військовою цензурою". Останній лист дуже тривожний. Видно, людина на війні відчуває, коли не повернеться з бою. "Маруся! Бережи дітей! Перемога буде за нами!" — це останні слова, що написані чітким, дуже красивим почерком на сірому жорсткому папері. Маруся, його дружина, моя прабаба, зберегла синів. Завдяки цьому народився і живе мій батько, а через 43 роки після загибелі прадіда з'явився на світ і я.
Apple
Мобильный телефон Apple iPhone SE 128GB 2020 (PRODUCT) Re...
16 499 грн
Топ продаж
Дивіться також
Ужасные свадебные фотографии (19 фото)
Женский парфюм Carolina Herrera
Качество оригинала! Стойкий шлейфовый аромат...
Довго наша родина намагалася знайти могилу прадіда. Але безуспішно. Знаємо тільки одне: вона десь у лісах Прибалтики. Але є в Харкові місце, де на мармуровій плиті золотом написане його (тепер і моє) прізвище й ініціали. У ряду сотень імен харківських політехніків, що не повернулися з тієї кривавої війни. Над пам'ятником на території нинішнього політехнічного університету схилилася верба. Вона так розрослася за останні роки, що закриває напис. Та я його знаю напам'ять:
Мечту пронесите через года
И счастьем наполните!
Но о тех, кто уже не придет никогда,
Заклинаю вас: помните!
Пам'ятник і територія біля нього завжди доглянуті. Ми всією родиною ходимо туди три рази на рік: на День Перемоги, 23 серпня й у післявеликодній поминальний день. Це обов'язково, але іноді бабуся просить: "Олежку! Давай сходимо до пам'ятника! Я вже і квіти приготувала". У такі дні ми біля мармурових плит самі. І серце стискується в мене, коли я думаю, що моя бабуся не знала людину, яка була її батьком. Їй нікого було покликати: "Тату!"
У ці хвилини я відчуваю, що від батьків до дітей переходять найвищі поняття. До мене прийшло розуміння, що і для слави, і для пам'яті людської мертвих немає. Мій прадід не безвісти загинув на тій війні. Він з нами, як і всі, хто поруч з ним на мармурових пл