Если отбросить гипотезу, согласно которой «Слово» — фальсификация (лингвистический анализ показывает, что эта гипотеза неправильна), приходится признать, что точно определить автора невозможно: у нас слишком мало данных. Можно с уверенностью сказать, что это был человек хорошо образованный, приближенный к князю Игорю, отлично знающий детали половецкого похода и внутренней политики южнорусских княжеств. Сказать что-то точнее мы вряд ли сможем — разве что каким-то чудом отыщется еще один список «Слова» или документы, упоминающие «Слово» и его автора.
Среди кандидатов в авторы «Слова» — новгородский князь Владимир Святославич, участник похода; боярин и летописец Петр Бориславич (одна из самых авторитетных гипотез). Выдвигались и менее правдоподобные гипотезы: Болеслава, дочь князя Святослава Федоровича; некий песнопевец по имени Ходына, ученик Бояна (по не вполне ясной строке «Рекъ Боянъ и Ходына Святъславля, пѣснотворца стараго времени Ярославля , самая спорная идея — авторство самого князя Игоря.
Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати «покірного і роботящого» і що «розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки»
І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало «як ніколи досі, відчув свою неволю» і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка «пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки — попив води і скупався. Стоячи у воді, він «побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах». Гірка правда відкрилася Шепталові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був «бруднувато-сірим, попелястим» і звичайним, як усі.
Білий кінь Шептало — це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути «як усі», опирається «сірій» буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає, індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання. Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він «скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав…»