Люди завжди намагались гуртуватись, і в цьому пориві, як правило, ними керувало одне бажання — вижити. Древні люди об’єднувались, тому що так легше було полювати, відбиватись від ворогів і облаштовувати своє житло. Сучасні люди, звісно, за мамонтами більше не полюють, і від інших обороняються тільки в особливих випадках, однак жага згуртуватись живе у них і сьогодні. Пояснити це можна кількома чинниками, і один із найголовніших — тваринні інстинкти. Але не тільки цей фактор змушує людей жити разом.
Створюючи сім’ї, люди насамперед знаходять у них свій душевний спокій, комфорт, впевненість і основу основ, до якої можна повертатись знову і знову, аби зачерпнути підтримки й розуміння. Родина стає тим рятівним острівком, який не змиє навіть найстрашніший шторм, тим будиночком, який не зрушить найсильніший землетрус, якщо його стіни збудовані на совість. У наш час сім’ї доволі часто розпадаються, не витримавши випробування часом та довірою. Неможливо сказати точно, чому така концентрація сумних доль у родинах існує саме сьогодні.
Кожен член сім’ї — це деталь механізму, без якого останній не буде працювати. Про це свідчать численні історії та випадки з життя, про це пишуть у творах літератури. Зокрема роман українського письменника Юрія Яновського є яскравим тому свідченням. У сім’ї Половців, здавалося б, є все для щастя: люблячі один одного Мусій та його дружина, їхні сини, надія родини — Андрій, Оверко, Панас та Сашко, які мали б продовжувати рід. На їхньому шляху проблемою стало різне бачення світу, і коли один брат пішов проти іншого, було зрозуміло, що прийшов кінець їхньому щасливому майбутньому.
З іншого боку, розглянемо образ Івана Шрама з історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Цей козацький полковник готовий боротись не на життя, а на смерть за майбутнє своєї держави. Якщо проникнути в питання, то ми зрозуміємо, що під поняттям «майбутнє» козак бачить свого сина, Петра Шраменка, а отже, воює і готовий померти він для свого сина. Думка про сім’ю, нащадків, кріпить Івана Шрама і допомагає йому йти вперед, сміливо дивлячись смерті в очі.
Так чи інакше, кожен з нас потребує відчуття рідного дому, місця, де на тебе чекають, де тебе люблять просто так, де тобі завжди до де про тебе потурбуються. Саме тому родина завжди була, є і буде тим кораблем, який несе людину через бурхливе море життя. Важливо, аби за штурвалом стояв той капітан, який з впевненістю і без страху вбереже свою команду від усіх небезпек.
Сказки Пушкина - вершинарусской сказки дореволюционной эпохи. Они оказали огромное влияние на сказочное творчестворусских писателей и, особенно на развитие детской литературы. В «Сказке о мертвой царевне» пейзаж воскрешает могучую образность народных заклинаний. Подобно Ярославне из «Слова о полку Игореве», королевич Елисей обращается к стихиям природы - к солнцу, месяцу, ветру, находя у них сочувствие и разгадку мучительной тайны. Эти стихии природы раскрываются читателю и как волшебные существа, наделенные человеческой речью и сознанием, и в своих реальных формах.Благодаря Пушкину я научилась понимать не только русскую
поэзию, но и поэзию вообще. Благодаря Пушкину я осознала, что поэзия –
это лучшие слова в лучшем порядке. Никто так, как Пушкин, не мог
добиться этого результата. Когда я была маленькая и училась читать,
где-то в шесть лет, у нас дома был толстенный однотомник Пушкина на
тысячу страниц, я его начала читать и учить наизусть. Поэзия Пушкина,
как линия горизонта – сколько не идешь вперед, он все равно будет
впереди. Никто его не превзошел, никто к нему в поэзии не приблизился.
Что касается прозы, Россия имела громадные продвижения, но и в прозе
меня Пушкин поразил. Насколько он в поэзии романтичен, красив, с большим
вкусом, а в прозе он лаконичен, подтянут, ничего лишнего, никаких
красивостей. Есть чему поучиться у Пушкина и в прозе