Результат війни стане долею країни. Всі нинішні українські події мають значення тільки в одному: наближають вони перемогу чи, скоріше, запобігають розгрому. Та й про що писати зараз, як не про війну - війну в окопах або її прояви у тилу? Проте "вся правда" про війну, остаточна і глибинна, може бути могутнім засобом ослаблення армії, навіть цілком боєздатної.
Іван АМПІЛОГОВ, журналіст, письменник, учасник АТО
Мы не верим репортажам из АТО - ни далекие от войны "обычные" граждане, ни вовлеченные в войну ветераны и волонтеры.
Зрители и читатели уверены, что настоящей правды им не скажут - и в общем-то, они правы. Наша украинская журналистика в глазах общества скомпрометировала себя давно и прочно, и с этим сталкивался каждый журналист, работающий "в поле", в массах.
"Все равно правды вы не покажете" - почти прямым текстом нередко говорят ему. Когда же речь идет о таком серьезном деле, как война, уровень доверия падает до нуля. Так для чего их делать, эти военные репортажи?
Наша страна переживает войну, и напрямую с ней связаны несколько миллионов человек - солдаты, их семьи, беженцы, жители прифронтовых областей. Они должны держать руку на пульсе, молчание о войне для них непереносимо.
Репортажи с передовой, таким образом, - прямая обязанность украинских журналистов, по крайней мере тех из них, у кого не атрофировано чувство долга.
1)В августе,в деревне
2) Наводнение ( только весенние воды нахлынут)
3) Оказаться в воде и утонуть
4) Собрались на острове, на бревне
Я раз за дровами
В лодке поехал — их много с реки
К нам в половодье весной нагоняет —
Еду, ловлю их. Вода прибывает.
Вижу один островок небольшой —
Зайцы на нем собралися гурьбой.
С каждой минутой вода подбиралась
К бедным зверькам; уж под ними осталось
Меньше аршина земли в ширину,
Меньше сажени в длину.
Тут я подъехал: лопочут ушами,
Сами ни с места; я взял одного,
Прочим скомандовал: прыгайте сами!
Прыгнули зайцы мои, — ничего!
Только уселась команда косая,
Весь островочек пропал под водой:
„То-то! — сказал я, — не спорьте со мной!
Слушайтесь, зайчики, деда Мазая!“
Этак гуторя, плывем в тишине.
Столбик не столбик, зайчишко на пне,
Лапки скрестивши, стоит, горемыка,
Взял и его — тягота не велика!
Только что начал работать веслом,
Глядь, у куста копошится зайчиха —
Еле жива, а толста как купчиха!
Я ее, дуру, накрыл зипуном —
Сильно дрожала... Не рано уж было.
Мимо бревно суковатое плыло,
Сидя, и стоя, и лежа пластом,
Зайцев с десяток на нем
„Взял бы я вас — да потопите лодку!“
Жаль их, однако, да жаль и находку —
Я зацепился багром за сучок
И за собою бревно поволок...
5) 1.Кабы сетями ее не ловили,
Кабы силками ее не давили;
Зайцы вот тоже, — их жалко до слез!
Только весенние воды нахлынут,
И без того они сотнями гинут, —
Нет! еще мало! бегут мужики,
Ловят, и топят, и бьют их баграми.
Где у них совесть?..
2.Было потехи у баб, ребятишек,
Как прокатил я деревней зайчишек:
„Глянъ-ко: что делает старый Мазай!“
Ладно! любуйся, а нам не мешай!
Объяснение:
Надеюсь все правильно, 4) вроде как
Поставь лучший ответ
«У чому сенс існування людини на землі?»Чайка Джонатан Лівінгстон” – це конфлікт між сірою масою людей (Зграя) та особистістю (Джонатан). Зграя вважає, що вони не здатні пізнати сенс життя, бо він недосяжний, вони кинуті у цей світ лише для того, щоб їсти та жити доти, доки вистачить сил. З цим категорично не згоден Джонатан, яким керує жага пізнання: «Тисячі років ми рискаємо в пошуках риб’ячих голів, але зараз нарешті стало зрозуміло, навіщо ми живемо: щоб пізнавати, відкривати нове, бути вільними.
Пояснення:
У повісті йдеться про те, як один птах понад усе любив літати, причому дуже високо й швидко, за що був засуджений іншими чайками й вигнаний зі зграї. Усі, зокрема батьки Джонатана, стверджували що його заняття — це марна витрата енергії й сил. Але він настільки мріяв про польоти, що не міг від них відмовитися навіть заради близьких. «Швидкість — це міць, швидкість — це радість, швидкість — це просто краса», — так розуміє своє захоплення Джонатан. Він замислюється над тим, чому оточення не підтримує його, чому важче за все на світі — змусити птаха повірити в те, що він вільний: «Єдине, що його смутило, — це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити».
Головний герой, самотній вигнанець, незважаючи ні на що, іде до своєї мрії, займається улюбленою справою, удосконалюється в ній й незабаром знаходить чайок-однодумців: «Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя — у польоті. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них тренувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання». Потім він виховує молоде покоління птахів, які також прагнуть бути не такими, як усі. «Він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за де таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік».
Твір безумовно алегоричний.День за днем мільйони людей живуть, як галасливі птахи: їдять, сваряться, не замислюючись, навіщо вони в цьому світі, не відчуваючи любові й не пізнавши доброти. Більшість із них готова затаврувати й знищити того, хто не такий, як вони. А чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон — це образ людини, яка не злякалася конфлікту із сірою масою, не склала крильця, а пішла за мрією й зуміла досягти неймовірних висот. Автор повісті нагадує нам: у тебе все вийде, якщо точно знаєш, чого хочеш. Іти до мети боляче, важко, але треба не боятися нового! Адже нас обмежує лише те, що ми не вміємо повірити в здійсненність нашої мрії.
Після прочитання книги Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» хочеться розправити власні «крила» й звернути гори. Адже твір навчає нас не боятися бути не такими, як всі, крок за кроком, падаючи й підводячись, наполегливо прямувати до мети.