В повести «Детство» автор заставляет нас задуматься над вопросом: «А какая она жизнь?» И описывает её со всеми плюсами и минусами, светлыми и темными сторонами. Образцом мудрости можно назвать бабушку Акулину Ивановну. Это человек большого природного ума, художественного дарования и сердечной отзывчивости. И к завистливым сыновьям, и к озлобленному мужу она добра. И все тянутся к ней, в том числе и Алеша, найдя в бабушке советчика, учителя, доброго друга и защитника.
У бабушки была очень приятная белоснежная улыбка, глаза при этом вспыхивали теплым светом, и лицо становилось молодым и светлым. Волосы у нее были черные, очень густые, длинные и непослушные. Говорила бабушка весело, складно, нараспев.
Мальчика никто не любил, кроме бабушки. Она приобщила будущего писателя к народным песням, стихам, былинам. Бабушка заменила ему мать. Акулина Ивановна много времени проводила с Алешей. Она рассказывала о своей нелегкой жизни, сказывала ему сказки. Мальчик наблюдал за тем, как она относится к Цыганку, мастеру Григорию. Радовался вместе с ней на празднике: в танце проявлялся весь ее яркий характер. «Бабушка не плясала, а словно рассказывала что-то». Её движения были красивы, в них присутствовало богатство творческих сил. Алеша восхищался ее смелостью во время пожара: и пламя и бабушка, сражались за мастерскую. Пожар был потушен, бабушка получила ожоги, но еще и находила слова утешения для других.
Бабушка учила Алешу быть добрым, смелым, терпеливым. Она стала для него самым дорогим и близким человеком.
«Стокгольмська поліція розшукує дев'ятирічного Буссе ВільгельмаУльсона, що вчора о шостій годині вечора зник зі свого дому. У Буссе Вільгельма Ульсона білявий чуб, блакитні очі, а того вечора на ньому були короткі брунатні штани, сіра вовняна сорочка і червона шапочка».
«Я був годованцем у тітки Едлі й дядька Сікстена. Опинився в них, ще коли мені було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. …Їм здавалося, що через мене в їхньому помешканні стало надто гамірно: я, мовляв, приношу надто багато бруду з парку Тегнера, коли граюся там, розкидаю скрізь по кімнаті свій одяг, надто голосно розмовляю і надто голосно сміюся».
«Я здебільшого сидів у Бенка».
«…той, кого так довго шукає …король!» Країни Далекої.
«Дух нахилився, взяв в обійми, навколо засвистіло й загуло, і ми полинули в простори».
Міо у Країні Далекій
«І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми».
«Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо».
«Я росту, і мені тут добре».
«Я дуже люблю свого тата-короля, і він мене також дуже любить».
«Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга, про якого забув розповісти. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джигун».
«…в мене є Міраміс із золотою гривою».
«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі...»
«Хотів поїхати туди(де була Країна Чужинецька) і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його».
Міо у Країні Чужинецькій
«Адже це моя доля. Може, я й не повернуся з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, в мене вже не було».
«…лицар із Країни Далекої».
«Я ще дужче , що приїхав сюди. Я тужив за своїм татом-королем».
«…лицар, але добрий лицар, не такий, як Като. А лицар повинен бути мужній і не плакати».
«Добрий лицар повинен казати правду. А як казати правду, то я плакав».
«Мій меч, здатний розітнути камінь!»
«Я був лицар на бойовій стежці й чимдуж біг до покою лицаря Като».
«Я був безстрашним лицарем з мечем у руці».
«вибив меча з його руки».