Том — хлопчик енергійний, жвавий, веселий. Він — любитель пригод і фантазер. Том — хлопчик пустотливий і не особливо слухняний, як і багато хлопчиків у цьому віці. Буває, він пустує, і тоді його карають. Він не любить сидіти вдома, відвідувати школу та недільну школу. Том — «кращий забіяка та найспритніший хлопчик у місті». Він трохи забобонний, бо вірить у прикмети й страшні місцеві легенди, як, втім, і всі хлопці.
Том Сойєр — лідер по натурі, тому він верховодить у компанії міських хлопчаків. Він — вірний друг, завжди до в біді та ніколи не видасть. Це дуже товариський хлопчик, він спілкується та дружить з представниками різних верств суспільства — від Гекльберрі Фінна, сина п’яниці, до Беккі Тетчер — дівчинки з заможної родини. Також він не вважає негожим спілкуватися з рабами-неграми.
Тома можна назвати благородним: він взяв на себе провину Беккі Тетчер, щоб дівчинку не висікли різками. Однак Тома можна назвати й хитрим. Коли його в покарання тітка Поллі змусила білити паркан, він влаштував так, що паркан за нього побілили інші хлопці, ще й «купували» собі можливість попрацювати за нього.
Опис Тома
Зовнішність
Том Сойєр — тямущий хлопчисько з кучерявим русявим волоссям, у коротких штанцях і солом’яному капелюсі. Він має обличчя у веснянках та завзяті блакитні очі… Так що ж ховається під зовнішністю Тома? Чи збігаються зовнішній вигляд і внутрішній світ хлопчика? Ні, це зовсім не так.
Під неохайною зовнішністю хулігана й пустуна ховається витончена натура. Том відчуває людей. Будь-яка брехня стає очевидною для нього, він не терпить ніякої фальші у відносинах. Он вірний друг і ніколи не зрадить Гека, а навпаки, намагається до йому.
Риси характеру
Він благородний, бере провину на себе, щоб вигородити Беккі, до якої вкрай небайдужий. Сміливий і правдивий, він дає показання у суді, хоча йому й страшно, що індіанець Джо буде мстити.
Объяснение:
Походження
Народився 24 листопада 1806 у с. Лисогори Борзенського повіту (нині Южненська сільська рада Ічнянського району Чернігівської області) в сім'ї дрібного поміщика, відставного поручика Петра Стороженка.
Козацький рід Стороженків відомий з XVII ст.; відомості про його представників є в гетьманських універсалах і документах Генеральної військової канцелярії XVIII ст. Представників роду можна знайти серед козацької старшини Гетьманщини, які володіли чималими маєтками в Україні, зокрема на Полтавщині[3].
Прямі предки письменника служили у Прилуцькому полку: Іван Стороженко, полковник Прилуцький (1687—1693); прапрадід — Андрій Іванович Стороженко, сотник Ічнянський (1700—1715); прадід — Григорій Андрійович Стороженко, сотник Ічнянський (1715—1741); дід — Данило Григорович Стороженко, сотник Іваницький (1764—1770).[4].
Пізніше Стороженки відомі як офіцери російської імператорської армії, зокрема, батько письменника — Петро Даниилович Стороженко — 18 років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі і штурмі Хотина (1787).[4]
Стороженки мали родинні зв'язки з Милорадовичами, Полуботками, Горленками[4]. Олекса Стороженко приходився далеким родичем (троюрідним дідом по жіночій лінії) Левку Миколайовичу та Дмитру Миколайовичу Ревуцьким[4][5].
В 1785 році Стороженки отримали дворянство, і були записані в І частину Дворянської родовідної книги Чернігівського намісництва.
Объяснение:
Комедия Грибоедова “Горе от ума” — бесценный шедевр в русской литературе. В этом произведении описывается дворянское общество XIX века. Главным героем этой комедии является Александр Андреевич Чацкий — умный, свободомыслящий молодой человек. Автор в произведении противопоставляет ему фамусовское общество, тем самым показывая нам противоречия между “Веком нынешним” и “веком минувшим”.
Самым ярким представителем фамусовского общества является Павел Афанасьевич Фамусов. Это человек, который не любит службу и работает только ради наград. В фамусовское общество входили люди, которые жили по устоявшимся обычаям. Главной задачей в их жизни было обрести высокий чин и высокое положение в обществе, чтобы “и награждения брать, и весело пожить”. Эти люди являются ярыми крепостниками убивать и грабить людей, распоряжаться их судьбой. Чацкий с яростью обрушивает свой гнев на этих людей. Он не принимает их убеждений и не верит в законы старой Москвы. На рассказ Фамусова о покойном дяде Максиме Петровиче Чацкий отвечает репликой, характеризующей век Екатерины как “век покорности и страха”. Чацкий выступает за отмену крепостного права. Его очень возмущает, что крестьян не считают за людей, что их можно поменять на какие-то вещи или продать. Он с возмущением рассказывает о том, как один помещик за долги продал крепостной балет, а другой поменял своих лучших слуг на борзых собак. Еще сильно возмущает подражание дворян Западу. Чацкий заметил, что двери дворянских домов всегда открыты для иностранных гостей. Так, французик из Бордо, который собирался в страну варваров, встретил в России самый теплый прием и не обнаружил здесь “ни звука русского, ни русского лица”. Но Чацкий не мог изменить людей, окружающих его, ведь ему противостояли не отдельные личности, а весь дворянский быт.
В своем произведении Грибоедов сумел создать образ героя, который борется за права людей. Хоть автор описывает только Москву и дом Фамусова, но перед читателями возникает картина всей России первой половины XIX века. И мне очень жаль, что в то время было мало таких людей, как Чацкий.