Відповідь:
Трудно сразу определить, О ЧЕМ нам хотел рассказать Константин Георгиевич Паустовский, что донести до наших умов и сердец.
Сюжет рассказа "Драгоценная пыль" незатейлив.
Переболевший мексиканской лихорадкой солдат Жан Эрнест Шамет отправлен на родину. Полковой командир, опасаясь военных действий, поручил Шамету отвезти во Францию свою 8-летнюю дочь Сюзанну. Девочка росла без матери, она молчала и не улыбалась.
Путешествие через океан было долгим. Стараясь развеселить Сюзанну, Жан вспоминал разные истории своей жизни. И они очень заинтересовали девочку. Особенно ей в душу запал его рассказ о золотой розе, которую влюбленные юноши дарят своим девушкам на счастье.
Жан передал Сюзанну жившей в Руане тетке полковника, а сам поселился в Париже и много лет жил там в нищете на окраине, убирая по ночам мусор от разных ремесленных мастерских. Время от времени он вспоминал о девочке, но так и не выбрался навестить ее.
Однажды на рассвете на мосту он встретил молодую женщину. Предостерегая ее от опрометчивого поступка, Шамет промолвил, что вода в Сене холодная. Женщина обернулась, и они узнали друг друга. Это была Сюзанна, которой изменил любовник. Жан приютил девушку у себя и затем помирил с возлюбленным, хотя и не считал, что она будет счастлива с этим молодым актером. А девушка так хотела, чтобы кто-то подарил ей волшебную золотую розу!
Жан сам полюбил девушку, но понимал, что и он не сможет принести любимой счастье. Но у него созрел план. Теперь, убираясь в ювелирных мастерских, он стал отдельно собирать оттуда пыль, содержащую немного золотого порошка, в затем провеивал ее, отбирая с лотка драгоценные крупинки.
За годы набралось все же достаточно золотого порошка для изготовления маленькой розы и оплаты ювелиру, но Жан боялся решающей встречи и объяснения с девушкой. Когда же он все же решился и получил заветную розу от ювелира, то узнал, что Сюзанна год назад навсегда уехала в Америку, но ее адрес никто не смог сообщить.
Жан не смог перенести краха своих затаенных надежд и мысли, что опоздал отдать Сюзанне розу счастья. Он слег, почувствовав боль в сердце и потеряв интерес ко всему. Сделавший розу ювелир следил за Шаметом, ожидая его кончины. А после смерти мусорщика забрал у него из-под подушки золотую розу.
Розу потом, услышав историю Жана Шамета, купил, не скупясь, писатель, рассказавший в своей книге эту историю и сравнивший усилия мусорщика по сбору золота из пыли с трудом писателя. Золотая роза - это творчество, которое должно принести счастье всему человечеству.
Этот рассказ - о жизни, человеческих судьбах, любви и деятельном желании принести счастье, о богатстве, скрытом в душе каждого человека. Он запоминается и наводит на долгие размышления.
Пояснення:
Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.
Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.
Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.
"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.
Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.
Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.
Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше б життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.
Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.
Объяснение:
