вершиною французького середньовічного епосу стала «пісня про роланда». поема збереглася в декількох записах, але найкраще зберігся так званий оксфордський рукопис, датований 1170 р. автором «пісні» вважають жонглера турольда, про що вказано в останньому розділі рукопису: «тут і кінець настав турольда джесті»1. в основу епосу покладені достовірні історичні події. король франків карл великий2 у 778 р. здійснив невдалий похід на іспанію. він захопив кілька іспанських міст, обложив сарагосу, але вимушений був повернутися на батьківщину. у ронсевальській ущелині на карла напали баски, незадоволені, що французьке військо проходило їхніми селами і полями. перебивши всіх франків і пограбувавши обози, баски зникли так само раптово, як і з’явилися, відійшовши таємними, тільки їм відомими стежками. французам не вдалося здолати войовничий народ, і в битві загинуло чимало славних воїнів, серед яких у хроніках згадувався й хруотланд, маркграф бретані. карл навіть не зміг помститися нападникам і рушив далі. проте в народній уяві загиблі рицарі карла перетворилися на могутніх, легендарних героїв. у героїчному епосі ці події набули іншого забарвлення: невдалий завойовницький похід обернувся на визвольні змагання франків проти маврів, карл оспіваний як король-визволитель, а маркграф бретанський став народним героєм роландом, символом патріота, який віддає своє життя за визволення батьківщини. у «пісні» оповідається про те, як король карл сім років веде праведну війну із сарацинами (маврами). у уііі-хі ст. боротьба з маврами вважалася «богоугодною справою», тому що вони, будучи мусульманами, постійно загрожували християнській європі. майже всі іспанські міста захопив король франків, не підкорилася йому тільки сарагоса. володар сарагоси марсілій радиться зі своїми васалами, як їм позбутися французького війська. мудрий бланкандрін радить марсілію послати до карла гінців з багатими дарами й обіцянкою, що всі сарагосці приймуть християнство, якщо франки знімуть облогу міста. король карл радо приймає цю пропозицію. за порадою роланда до сарацинів відряджають його вітчима ганелона. ганелон погоджується, але підозрює роланда у підступі проти нього і вирішує помститися. так він стає на шлях зради. ганелон, змовившись із марсілієм, вмовляє карла повернутися на батьківщину. відхід франкського війська мав прикривати загін роланда. у ронсевальській ущелині на двадцятитисячне військо роланда напало стотисячне військо марсілія. франки, що бились як герої, загинули. карл, почувши заклик роландового рога, поспішає на , розбиває сарацинів й навертає тих, хто залишився живим, на християнство. поема закінчується стратою підступного зрадника ганелона. темою поеми є боротьба проти іноземців та іновірців. провідна думка «пісні про роланда» — немає нічого вищого за інтереси батьківщини, за її волю і долю. за часів середньовіччя ця думка була дуже важливою, адже середньовічні держави потерпали від набігів завойовників та чвар між феодалами. якнайкраще образові народного героя, який встав на захист вітчизни, відповідав образ славного рицаря роланда, створений народною уявою. граф роланд — мужній і могутній воїн, відданий своєму королеві й сповнений патріотичних почуттів, рицар без страху і докору. роландові притаманні доблесть і рішучість, які йому стати найкращим полководцем карлового війська. як почесний обов’язок прийняв граф наказ короля прикривати тил франкського війська; тільки про свою «красуню-францію» думає він, коли вирішує прийняти нерівний бій. закони лицарської честі забороняють роландові благати про , він воліє краще загинути, ніж порушити кодекс честі. пропозиція олів’єра затрубити у ріг оліфант сприймається роландом як визнання слабкості, негідної хороброго рицаря. він воліє прийняти нерівний бій із сарацинами, який загрожує загибеллю всьому ар’єргарду. суворий характер роланда наділений привабливими рисами постійності у дружбі, вірності служіння франції та її правителеві. роланд — ідеальний рицар, вірний васал свого сюзерена і захисник «істинної» віри — християнства. в образі короля карла втілені ідеалізовані народні уявлення про мудрого і справедливого правителя. у поемі він зображується двохсотрічним сивобородим старцем, надзвичайно мудрим і розсудливим, лагідним до друзів і суворим до ворогів і зрадників. властива йому мудрість не заважає тій пристрасті, з якою він ставиться до свого племінника роланда. карлові особливо важкі не ті величезні втрати, яких зазнав ар’єргард у бою із сарацинами, а загибель дванадцяти перів і насамперед роланда, за смерть якого він готовий мстити сарацинам, незважаючи на нові жертви. король в поемі є представником усього християнського світу в його боротьбі з іновірцями, непереможним вождем франків, борцем за визволення своєї країни.
В романе “Война и мир” Толстой разделяет людей по нравственному принципу, особенно выделяя отношение к патриотическому долгу.
По мнению Толстого, русский народ глубоко патриотичен. При занятии французами Смоленска крестьяне сжигали сено, чтобы не продавать его своим врагам. Каждый по-своему старался причинить боль врагу, чтобы они почувствовали ненависть истинных хозяев земли. Купец Ферапонтов сжег собственную лавку, чтобы она не досталась французам.
Истинными патриотами показаны жители Москвы, которые уходя из родного города, покидают жилища, так как считают невозможным остаться под властью самозванцев.
Настоящими патриотами являются русские солдаты. Их патриотизм и героизм показан в сценах под Шенграбеном, Аустерлицем, Смоленском, Бородиным.
Героями и истинными патриотами у Толстого становятся внешне ничем не примечательные люди. Таков капитан Тушин и солдаты его батареи.
Герои этой войны - представители различных сословий, имеющие мало общего, но объединенные общей целью защиты родины. Это дьячок, “взявший в месяц несколько сот пленных”, гусар Денис Давыдов, “которому принадлежит первый шаг” в узаконивании партизанской войны, старостиха Василиса, “побившая сотни французов”, и, конечно, Тихон Щербатый.
Кутузов в романе - выразитель идеи патриотизма.
Толстой показывает, что патриотические чувства охватывают людей различных политических взглядов: передовую интеллигенцию (Пьер, Андрей) , фрондирующего старого князя Болконского, консервативно настроенного Николая Ростова, кроткую княжну Марью. Патриотический порыв проникает и в сердца людей, казалось бы далеких от войны - Пети, Наташи Ростовых.
Истинному патриотизму основной массы русских людей Толстой противопоставляет ложный патриотизм высшего дворянского света, отталкивающим своей фальшью, эгоизмом и лицемерием. Это люди фальшивые, патриотические слова и дела которых становятся средством достижения низменных целей. Беспощадно срывает Толстой маску патриотизма с немецких и полунемецких генералов на русской службе, “золотой молодежи” типа Анатолия Курагина, карьеристов вроде Бориса Друбецкого.
Толстой гневно обличает ту часть высшего штабного офицерства, которая не принимала участия в боях, а старалась устроиться при штабах и ни за что получать награды.
Лжепатриотическая атмосфера царит в салоне Анны Павловны Шерер, Элен Безуховой и в других петербургских салонах: «...спокойная, роскошная, озабоченная только призраками, отражениями жизни, петербургская жизнь шла по-старому; и из-за хода этой жизни надо было делать большие усилия, чтобы сознавать опасность и то трудное положение, в котором находился русский народ. Те же были выходы, балы, тот же французский театр, те же интересы дворов, те же интересы службы и интриги. Только в самых высших кругах делались усилия для того, чтобы напоминать трудность настоящего положения» . Действительно, этот круг людей был далек от осознания общероссийских проблем, от понимания великой беды и нужды народа в эту войну. Свет продолжал жить своими интересами, и даже в минуту всенародного бедствия здесь царят корыстолюбие, выдвиженчество, службизм.
Лжепатриотизм проявляет и граф Растопчин, который расклеивает по Москве глупые "афишки", призывает жителей города не оставлять столицы, а затем от народного гнева, сознательно отправляет на смерть безвинного сына купца Верещагина.
Таким лжепатриотом является и Берг. Уже начальная фраза повествования,
красноречиво характеризует систему ценностей этого героя: "Берг.. . был уже полковник с Владимиром и Анной на шее и занимал все то же покойное и приятное место начальника штаба... "
Это представление персонажа построено в точном соответствии с иерархией ценностей героя (чин, награды, место) .
Таков, наконец, Друбецкой, который, думает о наградах и продвижении по службе, желает "устроить себе наилучшее положение адъютанта при важном лице.
Объяснение:
