У неділю ми з батьками пішли гуляти у парк. Була та чарівна пора весни, коли дерева вже вкрилися зеленню, зацвів бузок, каштани. Повітря було ще прохолодне, але сонячне проміння, пробиваючись крізь рідкі хмаринки, припікало. Ми йшли алеєю, з усіх боків нас оточували каштани. їхні крони змикалися над нашими головами.
Суцвіття каштанів нагадували запалені білі свічки і мали просто розкішний вигляд. Несподівано біля своїх ніг я побачила одну з таких свічок. Хтось зірвав квітуче диво і кинув.
Ми пройшли ще кілька кроків і побачили грубо зламанугілочку клена з ще ніжними світло-зеленими незів’ялими листочками. Кому ж заманулося нівечити цю красу? Навряд чи ця людина хотіла зробити комусь приємність, принісши у дім каштанові суцвіття або гілку з кленовим листячком.
Рослини були зірвані просто так, мимохідь, навіть не подумавши, навіщо це потрібно. Та й суцвіття каштанів швидко в’януть, тому ні краси, ні затишку у кімнаті не створять. Інша річ, бузок або черемха. До речі, в нашому парку є багато різних видів бузку, але і його, якщо вже ламають, то складається таке враження, наче тут пройшовся буревій.
Якщо людина така байдужа до живої природи, чиможна стверджувати, що вона любить своє місто, вулицю, врешті-решт свою батьківщину? Адже від дбайливого ставлення до рослин залежить благополуччя парків, садів, лісів. Ось посадили на нашому шкільному квітнику розкішні жоржини, а хтось узяв і потайки викопав їх, тобто просто вкрав.
Крадуть квіти на міських клумбах, а скільки дерев вирубано у місті нібито заради усіляких будівельних робіт. І в нашому дворі знищили з десяток старих тополь. Нових не насадили, а пні не здаються, пустили пагони.
Природа – це краса, яка оточує нас завжди й усюди. Це зелене вбрання нашої країни. Збільшувати зелене багатство – означає по-справжньому любити батьківщину.
Той самий каштан або клен – це не просто краса. Це – чисте повітря, помешкання для птахів. А втім, це й так усім відомо
Красота окружающего беглеца нового мира оставила в его душе неизменное воспоминание. Гармония природы восхитила его, отдала ощутить, что и он является долею этого удивительного мира. И буянящий, усиленный грозою горный поток, стремящийся вырваться из тесного ущелья, тоже заводит дружбу с Мцыри, как и ночная гроза. И навечно остаются у него в душе пышные поля, зеленые бугры, черные скалы и виденные вдалеке, через туман, покрытые снегом горы дальной родины. Герой словно разумеет глас природы, ощущает ее всем нутром. Он размышляет о том кто, он, какова истинная жизнь, которой он никогда не знал.
не уверен что это правильно.можно лучший