Діало́г (або діялог[1], грец. Διάλογος — «розмова») — двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома або більше людьми (або у технічній мові — людиною та ЕОМ) у вигляді питань та відповідей.
Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О. І. Москальська).
Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст — це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту — адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.
В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.
Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання — нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.
Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.
Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі — це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).
Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.
Існує типовий набір смислових частин розмови:
установлення контакту із співрозмовником (зоровий — мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);
початок розмови;
розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.
Поступки
Впервые мы узнаём об этом человеке от Максим Максимыча, служившего вместе с ним в кавказской крепости. Он рассказывает историю о Бэле. Печорин ради развлечения подговорил её брата выкрасть девушку – красивую юную черкешенку. Пока Бэла холодна с ним – она ему интересна. Но как только он добивается её любви – тут же охладевает. Печорину всё равно, что из-за его прихоти трагическим образом рушатся судьбы. Убивают отца Бэлы, а потом и её саму. Где-то в глубине души ему жаль эту девочку, любое воспоминание о ней вызывает у него горечь, но он не раскаивается в своём поступке. Ещё до её смерти он признается приятелю: «Если вы хотите, я её ещё люблю, я ей благодарен за несколько минут довольно сладких, я за неё отдам жизнь, – только мне с нею скучно…».Любовь дикарки оказалась для него немногим лучше любви знатной барыни. Этот психологический эксперимент, как и все предыдущие, счастья и удовлетворения жизнью ему не принёс, а оставил одно разочарование.
Точно так же, ради праздного интереса, он вмешался в жизнь «честных контрабандистов» (глава «Тамань»), в итоге чего несчастная старуха и слепой мальчик оказались без средств к существованию.
Очередной забавой стала для него княжна Мэри, чувствами которой он беззастенчиво играл, подав ей надежду, а затем признавшись, что не любит её (глава «Княжна Мэри»).
О двух последних случаях мы узнаём от самого Печорина, из журнала, который он одно время вёл с большим энтузиазмом, желая разобраться в себе и… убить скуку. Потом он и к этому занятию охладел. А его записки – чемодан тетрадей – остались у Максим Максимыча. Напрасно он возил их за собой, желая при случае передать хозяину. Когда такой случай представился, они оказались Печорину не нужны. Следовательно, он вёл свой дневник не ради славы, не ради публикации. В этом особая ценность его заметок. Герой описывает себя, нимало не беспокоясь о том, как он будет выглядеть в глазах окружающих. Ему нет необходимости кривить душой, он искренен сам с собой – и благодаря этому мы можем узнать об истинных причинах его поступков, понять его.
В 1873 году Фету возвращено дворянство и фамилия Шеншин, но литературные произведения и переводы поэт и в дальнейшем подписывал фамилией Фет. 21 ноября 1892 произошла кончина Фета в Москве. По некоторым данным, его смерти от сердечного приступа предшествовала попытка самоубийства. Похоронен в селе Клейменово, родовом имении Шеншиных.