"Слово про похід Ігорів" — це поема слави, вірності і патріотизму наших предків, це наша історія. І як добре, що цей прекрасний твір попри всі перешкоди: війни, стихійні лиха — таки дійшов до нас.
"Слово про похід Ігорів" — найвизначніша пам'ятка культури Київської Русі. Написана невідомим автором, вона пройшла крізь століття, подолавши усі перешкоди. Цей твір — героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу поема-заклик, яка лине із сивої давнини, гаряче відлунюючи і в серцях сучасних українців. Центральним образом "Слова…" є, безумовно, Руська земля.Протягом усього твору образу Руської землі протиставляється образ землі Половецької. Це її звоював великий київський князь Святослав, а князь Ігор і собі хоче списа зломити при полі Половецькому… чи шоломом пити воду з Дону». Та непривітна і неласкава чужинецька земля до Ігоря Святославовича, бо принесла йому лише поразку, ганьбу і полон.
Серед усіх пам’яток прадавньої української літератури визначне місце займає «Слово про похід Ігорів», що є твором високопатріотичним і високохудожнім. Події, зображені в «Слові про похід Ігорів», є трагічними для історії нашого народу. Це період феодальної роздробленості й занепаду могутньої держави Київська Русь. Затьмарені пошуками наживи, нових земель, руські князі ворогують між собою, з сусідніми племенами, підриваючи силу народу й країни. Полум’яне слово автора твору.
з болем розповідає про поразку Ігоревого війська, що призвела до набігів сусідніх кочових племен на ослаблені слов’янські землі. Змальовуючи образи князя Ігоря та руських воїнів, автор насамперед показує їхню відвагу та відданість рідному краю. Ці хоробрі, благородні вояки найбільше цінують честь і люблять рідну землю. На противагу гордому, честолюбному князю Ігорю зображено образ князя Святослава, мудрого правителя, що прагне об’єднати руські землі, припинити чвари і зміцнити державу. Окремо виділяється образ Руської землі, яка для автора є і народом, і державою, і природою. Вона, як жива
істота, страждає від нападів кочовників та суперечок між своїми дітьми.
Главный змей-искуситель — сосед Санька — “был вреднее и злее всех левонтьевских ребятишек”. Когда его сёстренки и братишки съели все свои ягоды, он упрекнул Витю в жадности и трусости. Этого стерпеть мальчик никак не мог и легко “попался на уду”, позволил съесть и свою землянику. Этот Санька посоветовал обмануть бабушку: “Ты в туес травы натолкай, сверху ягод — и готово дело! ” Мальчик так и поступил. Чтобы вредный Санька не проболтался, пришлось для него из кладовой украсть калач. Вину свою мальчик почувствовал сразу: долго не мог уснуть, с тоской ожидал возвращения бабушки, думал: “Вон как хорошо было жить. Ходи, бегай, играй и ни о чём не думай”. Вечером он не спешит домой, спать ложится в кладовке. “И срамила же меня бабушка! И обличала же! Только теперь, поняв до конца, в какую бездонную пропасть ввергло меня плутовство и на какую «кривую дорожку» оно меня ещё уведёт, коли я так рано взялся шаромыжничать, коли за лихим людом потянулся на разбой, я уж заревел не просто раскаиваясь, а испугавшись, что пропал, что ни прощенья, ни возврату нету... ” “Я зажмурился и открыл глаза. Ещё раз зажмурился, ещё раз открыл. По скоблёному кухонному столу, будто по огромной земле, с пашнями, лугами и дорогами, на розовых копытцах скакал белый конь с розовой гривой”.
Существует русская поговорка “Не выноси сор из избы”. Но бабушка Катерина Петровна всем, кого встречала в это утро, рассказывала про проступок внука? Виктор Астафьев не рассказал нам, каким образом раскрылся обман в городе. Мы знаем только по словам бабушки, что купила ягодки “культурная дамочка, в шляпке”. Возможно, прямо на рынке, пересыпая ягоды, она увидела вместо ягод траву и стала справедливо возмущаться при виде столь явного мошенничества. Поставьте теперь себя на место бабушки, и вы поймёте, как стало стыдно и неудобно пожилому человеку.
Прощение у бабушки предшествовало наказанию, ведь пряник уже был куплен, а мальчик ещё не повинился. Уже зная об обмане, бабушка всё же покупает внуку пряник — коня с розовой гривой. Пряник для мальчика был и игрушкой, и лакомством, и символом.
Писатель рассказывает о себе правдиво, не приукрашивая действительности, он вынес для себя уроки из этой истории.
Этот рассказ о детстве — чудной поре познания мира, первых столкновений с жизнью, времени, когда ты бывал невозможно счастлив и безнадёжно одинок. Есть такое выражение: “Все мы родом из детства”. Оно подчёркивает, что детство очень важно в становлении характера, в формировании представлений о мире и людях. Это время согрето любовью и заботой родных людей, их бесконечным терпением и добротой, поэтому и вспоминается как счастливая пора в жизни любого человека. А если оно пришлось на суровые, голодные годы? Но и тогда оно было прекрасным, потому и помнится.
1) Валек -приёмный сын Тыбуция,у него есть младшая сестра Маруся.Мальчик нищий бродяга.Они с сестрой живут в подземелье заброшенной часовни.Худой,довольно высокий для 9-ти лет мальчик,одевается в рваньё и вынужден подворовывать,из за крайней нужды и голода.2)Валек серьёзен и угрюм,в его жизни мало весёлого,он много повидал и пережил,поэтому рассудителен и умён,не по годам.Задумчивый,грустный взгляд ,руки в карманах,всклокоченные тёмные волосы и чёрные глаза,в которых вспыхивает огонь,если кто-то пытается его обидеть.3)Умеет постоять за себя,ухаживает за больной сестрой,рассказывает истории Васе,которой даже не догадывался,что такие вещи бывают в жизни.Уважает Тыбуция,ценит дружбу с Васей,имеет жизненный принципы.есть чувство долга.Вроде правильно))
"Слово про похід Ігорів" — це поема слави, вірності і патріотизму наших предків, це наша історія. І як добре, що цей прекрасний твір попри всі перешкоди: війни, стихійні лиха — таки дійшов до нас.
"Слово про похід Ігорів" — найвизначніша пам'ятка культури Київської Русі. Написана невідомим автором, вона пройшла крізь століття, подолавши усі перешкоди. Цей твір — героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу поема-заклик, яка лине із сивої давнини, гаряче відлунюючи і в серцях сучасних українців. Центральним образом "Слова…" є, безумовно, Руська земля.Протягом усього твору образу Руської землі протиставляється образ землі Половецької. Це її звоював великий київський князь Святослав, а князь Ігор і собі хоче списа зломити при полі Половецькому… чи шоломом пити воду з Дону». Та непривітна і неласкава чужинецька земля до Ігоря Святославовича, бо принесла йому лише поразку, ганьбу і полон.