Який знайомить читачів з героями казки та з лісовою школою.
Бурмило Михайлович перевіряє здібності.
Жив на світі їжачок Колько Колючка.
І жив на світі зайчик Кося Вухань.
Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.
А найдужче боялися хуліганів.
То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:
— Ой мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!
Вийде мама-їжачиха на ґанок, — а у дворі дві маленькі жабки стрибають.
То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:
— Ой мамо, мамо! За мною хуліган женеться!
Мама-зайчиха визирне у віконце, а там метелик літає.
Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..
І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по сусідству.
Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.
— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.
— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами, — Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.
Тато-заєць сидів на ґанку і читав “Лісову газету”.
— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа до його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.
Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ґанку і все чуло, здригнулося й заскиглило:
— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь…
— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо, й ходитимеш.
— Ну що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.
Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.
Вийшли за ворота, гульк — а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.
Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.
Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів.
— Прізвище!
— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.
— Вухань! — знову сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.
— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.
— Я вас, мамо, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу!
— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!
— Так чого ж він мовчить?
— Він… він у мене… дуже скромний. — Мама-зайчиха підштовхнула сина: — Ну, кажи, Косю, кажи!..
Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.
— Гм… — насупився Бурмило Михайлович. — Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, “р-р-р” по-ведмежому.
Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.
— Ну! — нетерпляче сказав директор.
Кося розтулив рота, але з рота не вилетіло ані звуку.
— Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!
— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.
— Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий…
— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із столичного зоопарку. У нас вимоги.
— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите…
Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати “р-р-р” по-ведмежому. Замість “р-р-р” у нього виходило чогось “хрю”. І зі слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість, Бурмило Михайлович мав добре серце.
— Ой, і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..
— Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.
Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.
Заперечувати щось було пізно.
Наступного дня вранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.
Предки казаков бежали на Дон от власти помещиков и государственных тягот еще в XVI веке. Казачья вольность была оплачена сполна царской службой. С XVIII века казаки активно участвуют во всех военных походах России. Военная удаль была платой за земельный надел и право самим выбирать станичных и окружных атаманов. В спокойные времена казачество трудилось и богатело. Поэтому у казаков легко могло возникнуть убеждение, что счастье - дело рук человека. Вот и оказалось, что казаки стали оплотом самодержавия. Казачество всегда находилось на особым положении в русской истории. Первое упоминание казаков относится к 1549 году: беглые, а то и просто вольные мужики собирались в дружины, селились на окраинных землях Руси, жили набегами на сопредельные земли, собирали дань с купцов, никому, кроме своих атаманов не подчинялись и долгое время даже не имели семей. Таким образом, революции практически нечего было дать казакам: в большинстве своем в земле они недостатка не знали, обиженными властью себя не чувствовали – наоборот, верой и правдой готовы были ей служить. Крепостного права казаки не знали, честным трудом наживали свое состояние, разве что использовали наёмных работников (как, семья Коршуновых в романе), да и то многие справлялись своими силами (как семья, Мелеховых). Так что, ни эксплуататорами, ни эксплуатируемыми они не были. Всё,что нужно было казаку, это возможность спокойно заниматься своим главным делом-трудиться на земле. Однако это оказалось невозможно. Сама история казачества привела к тому, что всякий казак выступал как бы в двух ипостасях. С одной стороны, он землепашец-человек, живущий в гармонии с природой и кормящийся от её плодов : пахота, сев, жатва и сбор урожая. Этот природой заведенный порядок заставляет человека привыкать к размеренному ритму природных циклов. Любое событие, вторгающееся в естественный порядок воспринимается как нарушение и переживается очень болезненно. Однако казак, в отличие от обычного крестьянина, всегда был готов к переменам: военные сборы или походы отрывают его от земли, вырывают из природного цикла, погружая в стихию историческое время. Эти две ипостаси казака-земледельца и воина – и обусловили собой трагическую судьбу казачества в годы революции и Гражданской войны. Образно говоря, столкнувшись, природное и историческое время в романе закручивается в спираль, сохраняющую признаки и повторяемости, и необратимости. Проходит эта спираль в романе через хутор Татарский. Восемь раз возвращается Григорий Мелехов в родной курень и почти всякий раз замечает перемены в укладе дома и всего хутора. По сути дела, жизнь большинства главных героев романа (Аксиньи и Натальи, Митьки Коршунова и Мишки Кошевого представляет собой историю их ухода и возвращения назад, домой. Вернувшись, они видят перемены, исподволь подтачивающие вековой уклад казачьей жизни.
ответ: СОНЦЕ СЕРЕД НОЧІ
РОЗДІЛ 1
Який знайомить читачів з героями казки та з лісовою школою.
Бурмило Михайлович перевіряє здібності.
Жив на світі їжачок Колько Колючка.
І жив на світі зайчик Кося Вухань.
Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.
А найдужче боялися хуліганів.
То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:
— Ой мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!
Вийде мама-їжачиха на ґанок, — а у дворі дві маленькі жабки стрибають.
То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:
— Ой мамо, мамо! За мною хуліган женеться!
Мама-зайчиха визирне у віконце, а там метелик літає.
Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..
І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по сусідству.
Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.
— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.
— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами, — Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.
Тато-заєць сидів на ґанку і читав “Лісову газету”.
— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа до його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.
Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ґанку і все чуло, здригнулося й заскиглило:
— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь…
— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо, й ходитимеш.
— Ну що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.
Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.
Вийшли за ворота, гульк — а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.
Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.
Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів.
— Прізвище!
— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.
— Вухань! — знову сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.
— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.
— Я вас, мамо, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу!
— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!
— Так чого ж він мовчить?
— Він… він у мене… дуже скромний. — Мама-зайчиха підштовхнула сина: — Ну, кажи, Косю, кажи!..
Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.
— Гм… — насупився Бурмило Михайлович. — Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, “р-р-р” по-ведмежому.
Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.
— Ну! — нетерпляче сказав директор.
Кося розтулив рота, але з рота не вилетіло ані звуку.
— Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!
— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.
— Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий…
— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із столичного зоопарку. У нас вимоги.
— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите…
Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати “р-р-р” по-ведмежому. Замість “р-р-р” у нього виходило чогось “хрю”. І зі слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість, Бурмило Михайлович мав добре серце.
— Ой, і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..
— Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.
Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.
Заперечувати щось було пізно.
Наступного дня вранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.
Объяснение: