Твір-роздум на морально-етичну тему за трагедією В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»
Найзнаменитіша і найтрагічніша історія кохання - це безсумнівно трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Це історія про сварки і союз, про юнацький максималізм і людські переживання. Відомо, що англійський драматург, Вільям Шекспір, переказав у своїй художній манері історію двох закоханих, про яких існувало народне сказання в літературі Італії.
У п'єсі піднімаються традиційні для розуміння проблеми: сила любові і ненависті, батьки і діти, борг і особисті бажання. Читаючи твір, ми поринаємо у світ юнацької пристрасті, закоханості між головними героями. Їхні почуття засновані на любові з першого погляду. Буря емоцій штовхає Ромео і Джульєтту на необдумані вчинки. Діти ворогуючих кланів, Монтеккі і Капулетті, вони стоять «на краю обриву», готові розірвати будь-які сімейні узи зі своїми рідними. Чи справжнє їхнє кохання? Хочеться вірити, що саме такими мають бути справжні почуття. Мені здається, що в юному віці серця найбільше відкриті для любові, коли це почуття надихає і забарвлює світ в різнокольорові відтінки, коли хочеться дихати одним повітрям і радіти життю. Все або нічого - такий підсумок трагедії Шекспіра.
Автор, порушуючи тему ворожнечі між родинами Капулетті і Монтеккі, показує читачеві-глядачеві лише молодих людей з різних сімей, які намагаються самоствердитися за рахунок інших, адже це б випробувати кращі клинки Верони, помірятися кулаками. І тут виникає питання про силу ворожнечі між сім'ями, наскільки вона мала місце в дійсності. Мені здається, що саме юнацька незрілість і привела до сумних подій, вбивства Тибальта, а потім і трагічної загибелі Ромео і Джульєтти.
Завдяки поетичній мові трагедії «Ромео і Джульєтта» перед нами виникають і акцентуються картини моралізаторства. Людиною рухають її внутрішні принципи. Хіба не було іншого шляху для цієї пари? Чому не можна було втекти, якщо така сила їх любові, розповісти свої батькам? Тоді що сильніше: честь або кохання? Ми віримо в те, що самі собі малюємо. Ми бачимо те, що хочемо побачити. У цій трагедії юнацький максималізм якнайкраще описує й передає всю гаму почуттів ще недоспілої особистості, коли існує тільки одне правильне рішення, коли людина не шукає або не бачить інших обхідних шляхів.
Цікавою, на мій погляд, є тема влади і всевладдя в трагедії В.Шекспіра, де батьківська влада, бажання видати Джульєтту за Паріса, розуміння якогось боргу меркне перед владою Бога. Що судилося, того не минути. Навіть сам монах, порушує прийняте правило питати благословення у батьків закоханих, сам сприяє їх союзу і всіляко намагається їм до проявляючи справжній гуманізм. Таким чином, підкреслюється, що не існує ніякої земної влади, тільки Божа воля. Мораль прекрасної трагедії В.Шекспіра, на мій погляд, полягає в тому, що щирість і любов, що вірою, повинні правити світом, а не покірність старим звичаям і обмеженим громадським нормам.
Объяснение:
Відповідь:
Все тут В образе Тараса Бульбы — главного героя одноименной повести Н. В. Гоголя — воплощены все лучшие качества, присущие героической личности эпохи борьбы украинского народа за освобождение от гнета поляков. Вся жизнь Тараса была неразрывно связана с Сечью. Суровый и непреклонный, он «отличался грубой прямотой своего нрава» и вел жизнь, полную невзгод и опасностей. Тарас был создан не для семейного очага, а для «бранной тревоги». Его «нежба» — чистое поле да добрый конь. Служению «товариществу», отчизне он отдавал всего себя и в людях ценил прежде всего мужество и преданность идеалам Сечи. Это был один из числа коренных, старых полковников — мудрый и опытный предводитель казацкого войска. «Все давало ему перевес перед другими, — пишет Гоголь, — и преклонные лета, и опытность, и уменье двигать своим войском, и сильнейшая ненависть к врагам...» Бывалые казаки, признавая за ним первенство, выбрали Тараса Бульбу наказным атаманом, потому что не было из них никого «равного ему в доблести». Многие перенимали в то время польские обычаи, заводили роскошь, прислугу, обеды, дворы. Тарасу все это было не по сердцу. Он любил простую жизнь казаков и «перессорился с теми из своих товарищей, которые были наклонны к варшавской стороне, называя их холопьями польских панов». Ярко раскрывается характер Тараса Бульбы в трагическом конфликте с его младшим сыном Андрием. Он считал, что «нет лучшей науки для молодого человека, как Запорожская Сечь», и мечтал о том дне, когда явится со своими сыновьями на Сечь и скажет: «Вот посмотрите, каких я молодцов привел вам!», как представит их своим старым, закаленным в битвах товарищам, как поглядит на их подвиги в ратном деле. Младший сын не оправдал надежд отца. Любовь к полячке отгородила Андрия от боевого товарищества, от отца, от отчизны. Он предал, совершил самый тяжкий грех и достоин был теперь только позорной смерти. Человек суровой и вместе с тем нежной души, Тарас не чувствует жалости к сыну-предателю. Без колебаний, с сознанием великой правды того дела, которому служит, он совершает свой приговор: «Я тебя породил, я тебя и убью!» А сколько отваги в поведении Тараса, пробирающегося на территорию врага в надежде повидать Остапа! Затерявшись в толпе чужих людей, «еретиков», он смотрит, как выводят на лобное место его старшего сына. «Что почувствовал старый Тарас, когда увидел своего Остапа? Что было тогда в его сердце?» — восклицает Гоголь. Но ничем не выдал своего страшного душевного напряжения Тарас. Глядя на сына, мужественно переносящего нечеловеческие страдания, он тихо приговаривал: «Добре, сынку, добре!» И только один раз не выдержало сердце бывалого казака. Когда сына «подвели к последним смертным мукам», и Остап, напрягши все свои силы, воскликнул: «Батько! Где ты? Слышишь ли ты?» — среди тишины раздался голос Тараса: «Слышу!» И этот голос заставил вздрогнуть «весь миллион народа». Страшной местью отомстил Тарас за смерть любимого сына. «Даже самим казакам казалась чрезмерною его беспощадная свирепость и жестокость. Только огонь да виселицу определяла седая голова его, и совет его в войсковом совете дышал только одним истреблением». Он один не согласился на мир с поляками, «гулял по всей Польше со своим полком...». Но польское правительство самому Потоцкому поручило поймать Тараса и предать лютой смерти. Шесть дней уходили казаки проселочными дорогами от преследования, четыре дня бились и боролись они. «Мало не тридцать человек» навалилось на Тараса, и в конце концов «сила одолела силу». «Притянули его железными цепями к древесному стволу, гвоздем прибили ему руки и, приподняв повыше, чтобы отовсюду был виден козак», принялись ляхи раскладывать костер. Но не об огне, которым собирались жечь его, думал Тарас в последние минуты, не о муках, которые ждут его; смотрел он в ту сторону, где отстреливались казаки, преследуемые погоней, и переживал за их судьбу. Образ Тараса воплощает в себе удаль и размах народной жизни. В нем не было ничего эгоистического, мелкого, корыст