Відповідь:
Стихотворение написал Иван Бунин.
Тема стихотворение посвящено красоте и величию природы. Автор подчёркивает, что эта красота, воплощённая в образе молодого могучего оленя, не просто восхищает человека, но заставляет его замереть и любоваться ею. Образ лесного красавца автору выразить основную идею произведения, которая заключается в том, что красота и сила могут победить и саму смерть.
Это произведение также оставляет читателя в раздумьях о том, сколько длилась история. Ведь если лирический герой на самом деле был свидетелем погони, то она заняла буквально несколько мгновений. А раздумывать и “читать” следы он мог часами.Настроение преобладает лирическое.
Эпитеты – “густой ельник”, “глубокие пушистые снега”, “могучий тонконогий олень”, “тяжкие рога”, “размеренный и редкий след”, “белый зуб”, “в радостно-звериной стремительности”, “уходил легко”, “бешено уносил”.
Метафора – “он красоту от смерти уносил“.
В этом стихотворении мне понравилось абсолютно всё.Потому что Бунин с метафори даёт читателю возможность предположить, что зверь ушёл от погони. Незаконченность мысли и метафорическое воплощение выделяют её из общей ткани повествования.С эпитетов он передаёт настроение, подчёркивает важные мысли, описывает красоту природы и как будто одушевляет ее, не прибегая напрямую к приёму олицетворения.
Пояснення:
Петербург Гоголя - город деловой, но улицы его грязны, заметен контраст между особняками в центре и убогими квартирками на окраинах. Лестницы в домах бедных никогда не моются, везде мухи, грязь, выливаются .
Петербургский климат скверен. Сам город к маленькому человеку враждебен. Вспомним, как насмехаются над Башмачкиным только потому что он - беден, плохо одет, малоразговорчив. Цитата : "Есть в Петербурге сильный враг всех, получающих четыреста рублей в год жалованья или около того. Враг этот не кто другой, как наш северный мороз, хотя, впрочем, и говорят, что он очень здоров" Акакий Акакиевич старается ступать как можно легче по камням и плитам, дабы не истереть подметок. В этом городе Башмачкин чувствует себя одиноким, его улицы кажутся бесконечной пустыней. Город - ветреный. Именно он надул в горло чиновника жабу, а тот и умер. Гоголь подробно описывает вьюгу. Она - и после смерти чиновника - летает над Петербургом, пугая, как и тень мертвеца всех. Бездушный город поглощает все лучшее в человеке, является символом зла, убивает, заставляет задуматься над смыслом существования...
Історія ця стала відома авторові зі слів штабс-капітана Максима Максимовича.
П’ять років тому він (Максим Максимович) стояв із ротою у фортеці за Тереком. Одного разу, восени, до фортеці прибув молодий офіцер, років двадцяти п’яти. Це був Григорій Олександрович Печорін. Він належав до тієї породи людей, з якими, за словами Максима Максимовича, «мають відбуватися різні незвичайні речі». Характер Печорін мав суперечливий, поводження дивне: у дощ, холод цілий день на полюванні, усі змерзнуть — а йому нічого, а сидячи в кімнаті ховався від найменшого протягу; ходив на вепра сам, але здригався від стукоту віконниці; міг мовчати годинами, іноді ж подовгу розповідав дуже смішні й цікаві історії.
Неподалік від фортеці жив князь. Його син Азамат, кмітливий і спритний хлопець, часто бував у фортеці. Одного разу князь запросив Максима Максимовича і Печоріна на весілля своєї старшої дочки. Увесь вечір Печорін не зводив очей з молодшої дочки князя Бели. То була тоненька, струнка дівчина з очима чорними, як у гірської сарни. На весіллі також був присутній розбійник і злодій Казбич, який мав чудового коня Карагеза. Цей кінь славився по всій Кабарді, але особливо подобався Азаматові. Хлопець навіть намагався обміняти коня на сестру Белу. Печоріна ця історія звеселила, але він вирішив використати цю ідею на свою користь. Ніякі вмовляння Максима Максимовича не змусили його відмовитися від свого задуму. Офіцер казав, що дика черкеска повинна бути щасливою із таким чоловіком, як він, а Казбича, розбійника, слід покарати.
Отже, вночі Азамат привіз сестру зі зв’язаними руками й ногами. Наступного ранку Казбич пригнав баранів на продаж. Прив’язавши коня біля огорожі, він пив чай, яким пригощав його Максим Максимович. Раптом розбійник змінився з лиця й вигукнув: «Мій кінь!» Але Азамат уже мчав на Карагезі. Казбич у розпачі пролежав на землі до наступного ранку, потім, дізнавшись, хто викрав його коня, рушив до аулу. Але Азамат зник.
Печорін довго домагався кохання Бели і поступово привчив її до себе. «Слухай, люба, добра Бело! — говорив Печорін. — Ти бачиш, як я тебе кохаю; я все ладен віддати, аби тільки розвеселити тебе: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову сумуватимеш, то я помру. Скажи, чи ти будеш веселіша?» Бела замислилась, посміхнулась і кивнула головою на знак згоди. Вона дійсно стала привітнішою, довірливішою — та й тільки. Одного ранку Печорін зібрався й увійшов до дівчини попрощатися. Вона нічого не відповіла на його слова, але коли Печорін пішов до дверей, Бела кинулась до нього. Максим Максимович перервав розповідь, а потім, зітхнувши, додав: «Мені стало прикро, що жодна жінка ніколи так мене не любила».