В поэме Пушкина «Руслан и Людмила» очень много сказочных элементов и предметов. Одним из них является волшебная шапка-невидимка, которой владел злой колдун Черномор. Людмила завладела ею случайно, когда схватила Черномора за бороду и закричала громко. После исследования шапки, она узнала, что шапку надо носить задом наперед, тогда тебя никто не увидит. Так и ходила невидимая Людмила по замку Черномора, пока тот не претворился раненым Русланом. Людмила бросилась к нему, шапка слетела, ее поймали.
Объяснение:
В жизни человека нередко происходят события, коренным образом меняющие взгляд на окружающую действительность. Одним из таких событий, к сожалению, является война. Это страшное слово заставляет нас смотреть другими глазами не только на привычные условия существования, но и на вечные ценности.
В русской литературе достаточно много произведений о войне, а одним из самых известных является поэма Александра Трифоновича Твардовского «Василий Теркин».
Во время Великой Отечественной войны в качестве военного корреспондента Твардовский присутствовал непосредственно на полях сражений. Вот почему все произведения этого автора производят огромное впечатление на читателей, завораживая реальностью описываемых им событий.
Поэма «Василий Теркин» является своеобразным вечным памятником русскому солдату, его бессмертному подвигу. Твардовский подчеркивает настоящий героизм советских бойцов выстоять в дни тяжелых испытаний. Автору замечательно удалось в образе Василия Теркина соединить основные качества всех защитников Родины.
Возможно, образ Василия Теркина и полюбился читателям из-за отсутствия лжи и наигранного патриотизма, который так часто встречается в военных произведениях. Его речи чаще всего имеют ироничный и шутливый оттенок. Но, когда заходит разговор о боли и страданиях своей Родины, шутки уступают место словам глубокой любви и сострадания:
Я загнул такого крюку.
Я такую даль,
И видал такую муку,
И такую знал печаль!..
Читая «Книгу про бойца», можно заметить один интересный факт. Та родина Теркина, о которой он так трепетно отзывается, очень похожа на родину тысяч других русских бойцов. Практически каждый солдат может сказать: «Это же моя деревня!» Василий Теркин так описывает свои родные места, что невозможно остаться равнодушным. Он говорит о лесе, где с ребятами собирал орехи, строил шалаши и прятался от дождя, описывает тот винный дух, от которого кружится голова и клонит в сон. Но тут же Василий Теркин задает себе во Отчий край, ты есть иль нет?» А вдруг все это давно разрушено врагами...
Очень хочется Теркину вернуться домой, обнять мать, увидеть свою родину, поговорить о том о сем с земляками.
Мать-земля, моя родная,
Сторона моя лесная,
Край, страдающий в плену!
Я приду - лишь дня не знаю,
Но приду, тебя верну.
Эти строки заставляют нас верить, что когда-нибудь война обязательно закончится. Русские люди не могут никому уступить те места, которые так дороги их сердцам. Уходя все дальше от родных краев, человеческая душа начинает с небывалой силой рваться к своим истокам, домой, на родину:
Мать-земля, моя родная,
Я твою изведал власть,
Как душа моя большая,
Издали к тебе рвалась!
А Теркин шел не один... С ним рядом, плечом к плечу шли другие солдаты, такие же как и он сам. Но теперь, очень далеко от родины, переживая все тяготы и невзгоды войны, бойцы уже не разделяют своего Кавказа и чьей-то Украины... Они, как один, во Что там, где она Россия?»
«Малая» и «большая» родины сплелись воедино, стали единым целым для всех русских солдат... Бойцы, пережив все испытания, выпавшие на их долю, стремятся быстрее вернуться на родину. У них только одно заветное желание:
А всего милей до дому,
До тебя дойти живому,
Заявиться в те края:
- Здравствуй, родина моя!
Твардовскому в «Книге про бойца» удалось отразить душу всего русского народа. Все чувства и мысли, вложенные в уста Василия Теркина, были и мыслями всех солдат, до последней капли крови стоявших за свою Родину. Поэтому эта поэма пользовалась огромной популярностью среди солдат. Ведь только люди, горячо любившие свою Родину, могли перенести все тяготы и испытания изнурительной войны, могли победить и выстоять в этой страшной войне!
Объяснение:
Як писав Бєлінський, «можна вказати не на надто багато творів, в яких особистість поета відбилася б з такою повнотою, так світло і ясно, як відбилася в Онєгіні особистість Пушкіна».
Для того, щоб повніше передати свої погляди, думки і почуття, поет виступає в романі одночасно як автор, персонаж і коментатор. Автор не байдужий до своїх героїв, він разом з ними радіє і страждає. Поет представляє героїв роману як своїх добрих знайомих. Онєгіна він називає своїм добрим приятелем, з яким подружився в той час, коли Євген залишив великий світ. Автор розповідає про те, яке враження справив на нього новий знайомий:
«Спершу Онєгіна мова
Мене бентежила, потім я звик
До його уїдливого спору,
І до жартів з життям навпіл,
І до злості похмурих епіграм».
Пушкін згадує, як вони разом прогулювалися по набережній Неви, розповідаючи один одному про дні своєї юності. Онєгін навіть хотів відправитися разом з ліриком в подорож, але доля розлучила їх на довгий термін. Причиною цього стало заслання Пушкіна на південь. «Там колись гуляв і я, але шкідливий північ для мене» - іронічно зазначає Пушкін. Поет добре знайомий і з Тетяною, він присвячений в усі її таємниці, він захоплюється її листом до Онєгіна:
«Лист Тетяни переді мною
Його я свято бережу,
Читаю з тайною тугою
І начитатися не можу».
Тетяна – улюблена героїня поета. Ті почуття, які визивають в її душі картини рідної природи, знаходять відгук і в серці автора. Поет передає її думки і почуття з особливою ніжністю, як би даючи зрозуміти, що сам відчуває ці ж почуття:
«Тетяна (руська душею,
Сама не знаючи, чому)
З її холодною красою
Любила руську зиму».
Проте автор не завжди висловлює свої погляди і почуття через героїв, він вкладає в їх уста думки, часом не просто відмінні, а й протилежні своїм. Наприклад, про Онєгіна Пушкін каже: «Не тільки добрий мій приятель, але і мій безглуздий учень». Він завжди радий відзначити різницю між світоглядом героя і своїми поглядами на життя. Онєгін був байдужий до природи, мистецтва, книг, він не міг глибоко відчувати і любити. Автор же – натура поетична, гостро відчуває життя, йому відкрита істина, недоступна Онєгіну. Пушкін, на відміну від свого героя, захоплюється природою, любить мистецтво, для нього театр – чарівний край. Поет згадує:
«Там, там під захистом лаштунків
Минали дні мої, неслися».
Для Пушкіна все, що пов’язане з його юністю, прекрасне. Поет вважає, що найщасливіші роки свого життя він провів в ліцеї. Пушкін часто згадує про ті чи інші періоди свого життя. Так, поет розповідає про заслання на південь, де він перебував у повній самоті, далеко від друзів і близьких. Його єдиним супутником в подорожі по Кавказу була муза, що давала йому сили, перебуваючи на засланні, відчувати красу краю і повноту життя. Нарешті Пушкін повертається в Петербург , але це вже не той поет-романтик, який без розуму від балів. Погляд Пушкіна на світське суспільство Петербурга змінився.
Зміна поглядів автора на суспільство Петербурга Бєлінський поясняє наступним чином: «Онєгін писаний був в продовження декількох років і тому сам поет ріс разом з ним і кожна нова глава поеми була цікавішою і більш зрілою. Таким чином, весь роман ми сприймаємо через призму поглядів поета, осягаючи глибину його особистості». Як точно зазначив Бєлінський, особлива цінність роману в тому, що тут все життя, вся душа, вся любов поета, всі його почуття, поняття та ідеали
Объяснение: