Історія нашої рідної землі має багато славетних сторінок, адже Україна колись була уособленням волі. Ще у ХІХ столітті люди українці пам’ятали, що їх предками були козаки, люди, які не визнавали жодної влади, що намагалися нав’язати їм силою. Вони самі обирали собі отаманів і гетьманів, самі вирішували, хто був достойний цього звання. Слава про козацькі походи розійшлася далеко за межі країни.
Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко не міг спокійно ігати за тим, як його земляки гнулися у панському ярмі. Своєю поемою «Іван Підкова» він намагався збудити свідомість українців і звернути увагу на ті часи, коли
«В Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю».
У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.
Главный герой рассказа «Уроки французского» так же, как когда-то Валентин Распутин, оказался в городе, поселился у тетки. Шел 1948 год, голодное время. Здесь мальчику пришлось очень нелегко, скудные припасы, которые отправляла ему из деревни мать, исчезали за считанные дни: кто-то из теткиных ребятишек повадился таскать продукты. Нередко герою приходилось довольствоваться одним кипятком. Еще тяжелей ему давалась разлука с родными, а вокруг не было ни одного человека, готового сказать мальчишке доброе слово. Мальчуган страдал малокровием, каждый день ему была необходима хотя бы кружка молока. Мать иногда присылала ему небольшие деньги на это самое молоко, и мальчик покупал его на базаре. Однажды он решился вложить монеты в игру под названием «чика», подолгу тренировался и, наконец, начал выигрывать. Ему нужен был только рубль, чтобы купить молоко, поэтому мальчик, выиграв его, покидал игру. Осторожного и удачливого игрока пацаны побили. Это обстоятельство дало толчок событиям, которые изменили мышление героя. А читатель начинает понимать, почему называется рассказ «Уроки французского».Живое сострадание, милосердие без формализма – вот чем обогатила внутренний мир героя эта удивительная учительница. Формально игра с учеником на деньги – поступок аморальный, но когда мы понимаем, зачем молодая женщина это делает, он приобретает совсем иной духовный смысл. Вспоминая об учительнице, Распутин писал, что в ней была какая-то особая независимость, уберегавшая ее от ханжества. Ей не нужно было произносить воспитательные монологи о благородстве, честности и доброте. Просто все, что она делала, непринужденно и естественно становилось лучшими уроками жизни для ее юных подопечных. В жизни автора были, конечно, и другие хорошие учителя. Но детское воспоминание о преподавателе французского, раскрывшем вместе с премудростью иноземного наречия тонкости не прописанной в учебниках этики, навсегда определило духовный склад писателя. Вот почему называется рассказ «Уроки французского».
Один раз жили две собаки Барбос-грязная, гордая собака и Жулька милая,добрая собака. Барбос считался самым главным псом на улице.но один раз во двор зашла чужая,огромнная собака все дети и все собаки с нашей деревни не хотели к ней подходить(боялись). Но одна милая и добрая собачка Жулька решила пойти на встречу судьбе.Она побежа на ту собаку и ударила её.Потом собака убежала но у Жульки сильно начала болеть голова.вскоре её отправили в сарай.она даже не могла пошевелиться. Барбос очень её любил поэтому ждал её около сарая надеясь что она выйдет.его в последний раз впустили в сарай навести Жульку и он чувствовал что она умирает.он понимал что видит Жульку в последний раз. когда закрыли сарай минут через 20 он сильно пискнул он понял что Жулька умерла.
Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко не міг спокійно ігати за тим, як його земляки гнулися у панському ярмі. Своєю поемою «Іван Підкова» він намагався збудити свідомість українців і звернути увагу на ті часи, коли
«В Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю».
У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.