Ліричний герой і автор у творі “І мертвим, і живим…” Ліричний герой послання звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості свого народу. Він засуджує соціальні верхи за їх глухість до проблем свого народу, навпаки, «гуманісти» за кордоном, удома вони перетворюються на гнобителів свого народу. Їх справжня злодійська сутність спонукає їх до злочинів проти співвітчизників. Саме за таких господ використовує автор метафоричні вирази такі, як «людей запрягають у тяжкі ярма», «орють лихо». Головними їх характеристиками стають епітети «недолюдки», «діти юродиві». Ліричний герой сподівається все ж на краще, він закликає своїх владних і заможних співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про освіту та культуру свого народу. Автор критикує дворян, що шукають правди й волі за кордоном, замість того щоб створювати її у себе на батьківщині. Наче першооснову патріотизму сподівається автор розповісти українським господам. Бо без національного самоусвідомлення та власних високих моральних якостей «великих слов велика сила» не буде дієвою, залишиться тільки словами. Із сатиричною гостротою і емоційною силою автор викриває мучителів свого народу, бажає їм зникнути з обличчя його любимої країни. Розплата за зневажання свого народу обов’язково настане, картина майбутнього «страшного суду» над панами — це є й попередження для недалекоглядних господ.
Бесы» – очень сложное стихотворение, несущее в себе глубокий поэтический и философский подтекст. На этом произведении лежит отпечаток и переломного, неоднозначного времени, и личных трудностей в судьбе Пушкина, и его определенного душевного кризиса. Тридцатые годы были очень непростым периодом в развитии русского общества той эпохи. Развитие прогресса оборачивалось утратой юношеских идеалов, вечных и незыблемых ценностей. Вот как писал о своем веке Е. А. Баратынский в стихотворении «Последний поэт» :
Век шествует путем своим железным, В сердцах корысть, и общая мечта Час от часу насущным и полезным Отчетливей, бесстыдней занята. Исчезнули при свете просвещенья Поэзии ребяческие сны, И не о ней хлопочут поколенья Промышленным заботам преданы.
Аналогичные чувства пронизывают и многие пушкинские произведения. Кроме того, обстоятельства духовной и личной жизни поэта были очень сложными, неоднозначными. Предстоящая женитьба не оставляла в состоянии душевного спокойствия. Вот что писал он в письме к Плетневу: «Милый мой, расскажу тебе все, что у меня на душе: грустно, тоска, тоска. Жизнь жениха тридцатилетнего хуже тридцати лет жизни игрока. Дела будущей тещи моей расстроены. Свадьба моя отлагается день ото дня далее…» [27 - Смольников И. Болдинская осень. Л. , 1986, стр. 5.] Перед женитьбой Пушкин поехал в Болдино для того, чтобы устроить свои денежные дела. Однако из-за эпидемии холеры пришлось задержаться там на три месяца. Поэт в тот период находился в «сквернейшем настроении» : откладывалась поездка к невесте, он лишен был общения с друзьями, складывались очень непростые отношения с критикой и публикой. Все это, безусловно, наложило отпечаток на его мировосприятие и творчество. Здесь четко обозначены эмоции и ощущения героя – словом «страшно» . Страх этот не в силах победить даже звук колокольчика, призванного, согласно мифологической традиции, бороться с нечистой силой.
Во второй строфе развертывается диалог путника с ямщиком, усиливающий и нагнетающий это ощущение тоски и тревоги. В речи ямщика также чувствуется смятение и испуг:
«Эй, пошел, ямщик!.. » – «Нет мочи: Коням, барин, тяжело; Вьюга мне слипает очи; Все дороги занесло; Хоть убей, следа не видно; Сбились мы. Что делать нам! В поле бес нас водит, видно, Да кружит по сторонам.
«Нет мочи» – эта фраза ямщика передает охватившее людей отчаяние. И далее мы видим человека, зачарованного жуткими проделками беса, образ которого поражает своей неопределенностью, размытостью.
Вьюга злится, вьюга плачет; Кони чуткие храпят; Вот уж он далече скачет; Лишь глаза во мгле горят.
Ліричний герой і автор у творі “І мертвим, і живим…” Ліричний герой послання звинувачує у байдужості до розвитку освіти і національної свідомості свого народу. Він засуджує соціальні верхи за їх глухість до проблем свого народу, навпаки, «гуманісти» за кордоном, удома вони перетворюються на гнобителів свого народу. Їх справжня злодійська сутність спонукає їх до злочинів проти співвітчизників. Саме за таких господ використовує автор метафоричні вирази такі, як «людей запрягають у тяжкі ярма», «орють лихо». Головними їх характеристиками стають епітети «недолюдки», «діти юродиві». Ліричний герой сподівається все ж на краще, він закликає своїх владних і заможних співвітчизників зупинитись, замислитись і дбати про освіту та культуру свого народу. Автор критикує дворян, що шукають правди й волі за кордоном, замість того щоб створювати її у себе на батьківщині. Наче першооснову патріотизму сподівається автор розповісти українським господам. Бо без національного самоусвідомлення та власних високих моральних якостей «великих слов велика сила» не буде дієвою, залишиться тільки словами. Із сатиричною гостротою і емоційною силою автор викриває мучителів свого народу, бажає їм зникнути з обличчя його любимої країни. Розплата за зневажання свого народу обов’язково настане, картина майбутнього «страшного суду» над панами — це є й попередження для недалекоглядних господ.