Рассказ "О чем плачут лошади" говорит нам о ситуации, когда лошади уже становятся не сколько полезными, сколько для красоты. Они теперь не так нужны и необходимы как раньше, когда благодаря им делалась вся работа и лошади были в почете. Именно об этом идет разговор между автором и главной героиней лошадью по кличке "Рыжуха". Только в конце автор понимает, что сделал глупость не рассказав ей всю правду.
Рассказ учит нас тому, что время идет вперед и от этого никуда не деться. Нужно с этим смириться и осознать. В наше время не то что лошадей, но и людей заменили во многих сферах. Суть в том, что мир не стоит на месте и под него нужно подстраиваться. Автор хочет научить нас быть благодарными. Как автор благодарен лошадям за их былые заслуги перед людьми.
Объяснение:
Рассказ "О чем плачут лошади" говорит нам о ситуации, когда лошади уже становятся не сколько полезными, сколько для красоты. Они теперь не так нужны и необходимы как раньше, когда благодаря им делалась вся работа и лошади были в почете. Именно об этом идет разговор между автором и главной героиней лошадью по кличке "Рыжуха". Только в конце автор понимает, что сделал глупость не рассказав ей всю правду.
Рассказ учит нас тому, что время идет вперед и от этого никуда не деться. Нужно с этим смириться и осознать. В наше время не то что лошадей, но и людей заменили во многих сферах. Суть в том, что мир не стоит на месте и под него нужно подстраиваться. Автор хочет научить нас быть благодарными. Как автор благодарен лошадям за их былые заслуги перед людьми.
Объяснение:
Вперше ми дізнаємось про цю людину від Максим Максимыча, який служив разом з ним у кавказькій фортеці. Він розповідає історію про Бэле. Печорін заради розваги намовив її брата викрасти дівчину – красиву юну черкешенку. Поки Бела холодна з ним – вона йому цікава. Але як тільки він домагається її любові – тут же байдужіє. Печорину все одно, що з-за його примхи трагічним чином руйнуються долі. Вбивають батька Бели, а потім і її саму. Де-то в глибині душі йому шкода цю дівчинку, будь спогад про неї викликає у нього гіркоту, але він не розкаюється у своєму вчинку. Ще до її смерті він визнається приятелеві: «Якщо ви хочете, я його ще люблю, я їй вдячний за кілька хвилин досить солодких, я за неї віддам життя, – тільки мені з нею нудно…». Любов дикунки виявилася для нього трохи краще любові знатної барині. Цей психологічний експеримент, як і всі попередні, щастя і задоволення життям йому не приніс, а залишив одне розчарування.
Свідком зустрічі Максим Максимыча з Печоріним виявився мандрівний автор. І від нього ми дізнаємося, як виглядав Григорій Олександрович Печорін. У всьому його вигляді відчувалася суперечливість. На перший погляд йому було не більше 23 років, але в наступну хвилину здавалося, що йому 30. Хода його була недбало і ледачої, але при цьому він не розмахував руками, що зазвичай свідчить про скритності характеру. Коли він сів на лаву, то його прямий стан зігнувся, обм’як, наче в його тілі не залишилося жодної кісточки. На чолі цього молодика були видні сліди зморшок. Але особливо автора вразили його очі: вони не сміялися, коли він сміявся.
Объяснение: