1.Где происходило действие? 2.Что сказал Ефремов по поводу падения звезды? 3.Какие нравственные качества проявили матросы? 4.Стали бы вы ребенка на месте матросов?
«Герой нашого часу» - психологічний роман, тобто нове слово в російській літературі дев'ятнадцятого століття. Це дійсно особливий твір для свого часу – він має воістину цікаву структуру: кавказька новела, подорожні нотатки, щоденник. Але все-таки головна мета твору – розкриття образу незвичайної, на перший погляд, дивної людини – Григорія Печоріна. Це і справді незвичайний, особливий чоловік. І читач це простежує протягом усього роману.Хто ж такий Печорін, в чому його головна трагедія, в чому полягають проблеми особистого щастя цього героя? Ми бачимо героя з боку самих різних людей, і можемо таким чином скласти його психологічний портрет. У перших розділах роману можна побачити Григорія Печоріна очима Максима Максимовича – відставного офіцера, друга героя. «Дивний був чоловік» - говорить він. Та літній офіцер живе в іншому часі, в іншому світі і не може дати повної і об'єктивної характеристики. Але вже на початку роману зі слів Максима Максимовича ми розуміємо, що це особлива людина. Наступний етап розкриття образу – опис Печоріна мандрівним офіцером. Він ближче до нього і за віком, і за поглядами, і по колу спілкування, отже, він може краще може розкрити його внутрішній світ.Офіцер помічає деякі особливості зовнішності Печоріна, які напряму пов'язані з його характером. Велика увага приділяється опису ходи, очей, рук, фігури. Але погляд грає ключову роль. «Його очі не сміялися, коли він сміявся – це ознака або злої вдачі, або всепоглинаючої печалі». І саме тут ми наближаємося до відповіді на питання: у чому полягають проблеми особистого щастя Печоріна?Найбільш повна відповідь представлена в частині роману, що ілюструє психологію світського суспільства – «Княжна Мері». Написана вона у формі щоденника. І саме тому можна говорити про справжню щирість і непідробність розповіді, адже в щоденнику людина виражає почуття лише для себе, а собі, як відомо, брехати безглуздо. І тут Печорін сам розповідає читачеві про свою трагедію. У тексті присутня велика кількість монологів, в яких сам герой аналізує свої вчинки, філософствує про своє призначення і внутрішній світ.Головна проблема виявляється в тому, що Печорін постійно звертається всередину себе, оцінює свій дії, слова, що сприяє відкриттю самому собі власних вад і недосконалостей. Печорін каже: «У мене вроджена пристрасть суперечити...». Він бореться з навколишнім світом. Може здатися, що це зла і байдужа людина, але це аж ніяк не так. Його внутрішній світ глибокий і ранимий. Його мучить гіркота нерозуміння суспільством. «Усі читали на моєму обличчі ознаки поганих властивостей...» Можливо, саме в цьому його головна трагедія.Печорін глибоко відчував добро і зло, міг любити, але оточуючі його не розуміли, і кращі його якості були задушені. Всі почуття були заховані в самих далеких куточках душі героя. Він став «моральною калікою». І він сам пише, що половина душі його померла, а друга трохи жива. Але жива ж! У Печоріна ще живуть справжні почуття . Але вони задушені. Крім того, героя мучить нудьга і самотність. Однак почуття пробиваються в цій людині, коли він біжить за Вірою, він падає і плаче – значить він ще дійсно людина! Але страждання – нестерпне випробування для нього. І можна помітити, що трагедія Печоріна перегукується з трагедією пушкінського Онєгіна – Печорін не може знайти собі визнання в житті, наука йому нецікава, служба нудна...Таким чином , основних проблем надбання особистого щастя для Печоріна декілька: нерозуміння суспільства, відсутність самореалізації тощо. І суспільство не зрозуміло Григорія Печоріна. Він думав, що призначений для більш високих цілей, але нерозуміння обернулося для нього трагедією – розбите життя розділило його душу на дві половини – темну і світлу.
Как бы ни было плохо человеку, если у него добрая душа, он думает и заботится о других. мальчик витя, больной малярией, оглох и не мог общаться со сверстниками. всё время он проводил в дальнем углу бабушкиного огорода, где увидел птицу мухоловку, птенцов которой съела кошка. витя посадил кустик, думая, что вырастет большое дерево боярка, где птенцов никакая кошка не достанет, но это оказался кустик дикой гречки. бабушка принесла из тайги саженец лиственницы, который посадила вместе с внуком. витя часто спрашивал её, вырастет ли из саженца дерево, на что бабушка мудро отвечала, что деревья растут для всех.
