Стихотворение "Книги в красном переплете": яркая живописная деталь, вынесенная в заглавие этого произведения, соединена в его тексте с краткими пересказами сюжетов любимых книг и воспоминаниями о том, с каким чувством они читались. Восклицание лирической героини "Как хорошо за книгой дома!" создает идиллическую зарисовку детских впечатлений и одновременно несет высокую нравственно-эстетическую идею катарсиса в общении с нетленными образцами мировой литературы, указывает на духовные основания, которые формируются у юного книгочея в тихие и счастливые мгновения открытия мира
Твір розміщено в твір з літератури 7 клас від Tvir в Четверг 16 сентября
Кажуть, шедеври світової літератури близькі і зрозумілі кожному читачеві, незалежно від віку, статі чи національності. Безумовно, це правда. Але, читаючи твори Омара Хайяма, Гафіза, Рудакі я зі здивуванням відзначив, що навіть європейська література зрозуміліша нам, ніж твори азійських авторів. Тут дається взнаки абсолютно інакший б світосприйняття, інакше ставлення до світу, до життя…
Рубаї Омара Хайяма — це лаконічні поетичні твори, які у сукупності своїй створюють гармонійну та цілісну картину світобачення митця. Аби краще зрозуміти рубаї, я прочитав кілька джерел, присвячених культурі часів Омара Хайяма. І тоді я дізнався, що його творчість не є такою, здавалося б, однозначною, як нам може здатися на перший погляд. Існує гіпотеза, що у своїх поезіях автор «зашифровує» особливу філософію суфіїв. Суфізм — це така собі напіврелігія, наполегливе філософське вчення. За твердженням деяких істориків та літературознавців Омар Хайям сповідував суфізм, а образи , троянди у його творах — позначення особливої енергії, якою сповнюється віруюча людина, людина, Бога. Дізнавшись про цю версію, я зовсім по-новому подивився на рубаї… Напевно, не знайомий із суфійською філософією читач не зрозуміє зміст, вкладений у ці віршовані рядки, але серед творів Омара Хайямі багато таких, що зображують його ставлення до життя, до людини без глибинних алегорій, вони справді зрозумілі і цікаві будь-якому читачеві.
Читаючи рубаї, я відзначив особливе ставлення автора до життя. Відомий постулат про те, що треба жити сьогоденням, звучить у віршах Омара Хайяма різним мотивом:
Твій ворог — небеса коловоротні. Без друзів ти, всі дні твої самотні. Будь сам собою, не гадай про завтра, В минуле не дивись, живи СЬОГОДНІ!
Східним народам завжди було притаманне особливе ставлення до смерті, інший світ вони сприймали зовсім не так, як європейці чи слов’яни. Для героя Омара Хайяма смерть — це перехід у стан спокою та гармонії, припинення земної суєти, кінець несправедливості та страждання: «Не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне. Той світ надійніший за це життя обманне». Але і таке ставлення в жодному разі не призводить до байдужості до земного життя, навпаки: несправедливість світу хвилює ліричного героя:
«Якби мені до рук — скрипки Долі, Я розписав би їх по власній волі! Із світу вигнав би всі смутки, болі…»
Образність віршів Омара Хайяма теж трохи незвичайна для нас, метафори незвичні, але настільки оригінальні, що я мимохіть зупинявся і перечитував кілька разів ці вишукані порівняння. Автор називає свою кохану небесною царицею; окремі метафори по-справжньому вражають нас своєю красою: «Душа — напій в прозорій чарі тіла»; «…в ступі Неба нас потовчено до тла»…
Стільки часу минуло з моменту створення поезій Омара Хайяма, але закладений у них повчальний зміст «не застарів» анітрохи. Ліричний герой цих творів вчить нас жити сьогоденням, цінувати радощі повсякденного життя, захоплюватись красою людських почуттів:
Любов — це сонечко, що всесвіт огріває, Любов — чудесний птах, що в квітнику співає.
Напевно, більшість погодиться, що твори Омара Хайяма здаються нам , такою собі літературною екзотикою. Особливий світогляд, незвичайні стилістичні фігури, навіть жанрова форма — особлива. Але, якщо вміти читати уважно, сприймаючи думку та почуття автора такими, якими він вкладав їх у кожне своє слово, важко не: закохатися у поезію Омара Хайяма, де поверхова поважність і своєрідне епікурейство переплітаються з глибокою філософією, «риси і образи — із повчальним змістом, а деякі рядки по-справжньому непідвладні часові через свою глибину та мудрість, закладену в них:
Хай кожна мить, що в вічність промайне, Тебе вщасливлює, бо головне, Що нам дається тут, — життя: пильнуй же! Як ти захочеш, так воно й мине.
Роман «Евгений Онегин» был и остается произведением, которое не может оставить равнодушным. В нем Пушкин изобразил русскую жизнь такой, какой она была в 10-20 годы 19 века. На широком фоне картин русской жизни поэт показал драматическая судьба лучших людей передовой дворянской интеллигенции – Онегина и Ленского. Что мы знаем об их жизни? Более подробно описан путь Онегина. С юных лет он жил роскошной жизнью дворянина, пока отец его не разорился.Мальчика воспитывали «мадам и месье», учился он «всему шутя», но имел определенные познания в истории, немного разбирался в литературе, читал Адама Смита, увлекаясь экономикой. Возможно, он развил бы свой критический ум, но его с юных лет захватил круговорот столичной светской жизни. Вставал он поздно, гулял по Невскому проспекту, потом обедал с друзьями в модном ресторане, затем ехал в театр. Вечером бал, «и завтра то же, что вчера». Потому и наступила хандра, которая подняла его, в глазах поэта, над обществом, показывая нераскрытый потенциал героя. Умирает его отец, затем дядя, и Онегин едет в деревню вступать в наследство. Здесь и происходит встреча с Ленским. Какова же судьба этого героя? Автор в деталях не рассказывает о жизни Ленского. Мы узнаем, что его детские годы в деревне, а потом он учился в одном из лучших университетов Германии – Геттингенском. Именно здесь сформировалось его мировоззрение поэта и романтика. «Он из Германии туманной привез учености плоды, вольнолюбивые мечты, дух пылкий и довольно странный…». Кажется, что может быть общего между Онегиным - скептиком, скучающим в деревне, и Ленским, восторженным романтиком? На первый взгляд, ничего, не случайно поэт вначале их противопоставляет («волна и камень, стихи и проза, лед и пламень). Но, как это часто бывает, противоположности сходятся, а, может, они стали друзьями, по меткому замечанию Пушкина, «от делать нечего»? Я больше склоняюсь к первому, ведь им действительно было интересно вместе: они спорили об истории, о добре и зле, о науках и просвещении. Конечно, были и разговоры о любви, ведь Ленский был влюблен в юную помещицу Ольгу. Именно его любовь и стала предметом их ссоры. Их дружба оборвалась внезапно. Ленский передал Онегину приглашение к Лариным на именины Татьяны, но сказал, что будут только свои (он знал, что Онегин не любил местное общество). Сознательно он обманул друга или случайно, мы не знаем. Онегин, приехавший к Лариным и увидевший все поместное дворянство, «поклялся Ленского взбесить и уж порядком отомстить». Он начинает ухаживать за Ольгой, приглашает ее танцевать, шепчет на ухо комплименты. Ленский все это видит и из ревности вызывает Онегина на дуэль. Ее могло бы не быть, ведь уже на следующее утро Ленский, приехавший к Ольге, видел, что девушка по-прежнему его любит (по крайней мере, как умеет), но теперь он, в душе романтик, собирается мстить. А что Онегин? Неужели он не понимал, что делает? Возможно, понимал, но он побоялся общественного мнения, испугался, что его назовут трусом. Оправдать и Онегина, и Ленского нельзя, ведь эта дуэль стала убийством. Только тогда Онегин осознал, что сделал. Он уезжает из деревни, отправляется в путешествие, надеясь забыть то, что случилось, обрести какую-то цель. Увы! Из путешествия он возвращается другим, однако по-прежнему стремиться ему не к чему. Так и закончил свое произведение Пушкин, оставив своего героя без друзей, без любви, без каких-то определенных стремлений. Что с ним будет дальше – неизвестно. Но вряд ли он сможет что-то изменить. Жизнь Онегин прожил бесцельно, растратил попусту на глупые развлечения, убив друга. А какой путь ждал бы Ленского, если бы не дуэль? Автор лишь намечает его. Возможно, это был бы «обыкновенный удел помещика», а может, его романтизм, вольнолюбивые идеалы привели бы его в 1825 году на Сенатскую площадь. Таким образом, в произведении Пушкин изобразил два типа дворянской молодежи. Одни, такие, как Онегин, были слишком развращены светской жизнью, не при к труду, поэтому не смогли найти цель и смысл жизни. Но и люди, подобные Ленскому, в большинстве своем не реализовали своего потенциала , превратившись в обыкновенных помещиков-обывателей. Ни у того, ни у другого, как мне кажется, не было осознанной цели в жизни, которая так необходима любому человеку.
