Звісно ненависть і призирство не потрібні. Ці людські якості завдають тільки шкоди. Але давайте пороздумаємо чому ці якості не потрібні. Давайте подумаємо.
Коли людина призирає якусь іншу людину то людина яку призирають стає замкнутою у собі, стає сірою мишкою. У цих людей в душі з'являється ненависть до людини що призирає її. Якщо людину боїться свого задіру, то це буде пасивне ненависть, тобто людина буде когось ненавидіти, але тримати це у собі. Або у людини буде активна ненависть до свого призирника, тобто вони будуть битися обзивати друг друга та все подібне.
Якби кожна людина стала хоть трохи добрішою до інших, то наш світ змінився б на краще. Я вважаю що у нашому світі немає містять призирству та ненависті!
Звісно ненависть і призирство не потрібні. Ці людські якості завдають тільки шкоди. Але давайте пороздумаємо чому ці якості не потрібні.
Коли людина призирає якусь іншу людину то людина яку призирають стає замкнутою у собі, стає сірою мишкою. У цих людей в душі з'являється ненависть до людини що призирає її. Якщо людину боїться свого задіру, то це буде пасивне ненависть, тобто людина буде когось ненавидіти, але тримати це у собі. Або у людини буде активна ненависть до свого призирника, тобто вони будуть битися обзивати друг друга та все подібне.
Якби кожна людина стала хоть трохи добрішою до інших, то наш світ змінився б на краще. Я вважаю що у нашому світі немає містять призирству та ненависті!
Неохотно и несмело
Солнце смотрит на поля.
...Принахмурилась земля.
Автор с этой целью использует метафоры, олицетворения. Повтор однокоренных слов зеленеющие и зеленее увидеть перемены, которые происходят в природе во время дождя. Не пламя, а пламень. Какая-то торжественность минуты. мгновения, когда происходит спор между небом и землёй. А потом под стать и глагол окаймил. Звукопись - мл, мл - и сразу слышишь этот разговор между двумя великанами, столкнувшимися во время стихии.
В предпоследней строфе использование синтаксического параллелизма передаче мгновенных перемен, происходящих и на земле, и в небе:
Чаще капли дождевые,
Вихрем пыль летит с полей,
И раскаты громовые
Всё сердитей и смелей.
В последней строфе снова появляется соднце, как недовольный человек, смотрит исподлобья, т.е. туча ещё не до конца ушла, закрывая краем чуть-чуть небесное светило. Но в этой борьбе всё-таки победил свет - сиянье. Эпитет смятенная передаёт как состояние земли после грозы, так и настроение самого поэта, который, кажется, вместе с родной природой пережил неожиданное "нашествие" и не сразу может от него оправиться.
Кольцевая композици стихотворения позволяет автору завершить картину природы во время грозового дождя, картину, на которой не так уж много красок, но и их достаточно, чтобы представить перемены, которые прооисходят в такое время. Междометие "чу" даже услышать порывы ветра, которые вдруг начинают гнать пыль с полей. Поэт вместе с природой счастлив. что без потерь пережил нелёгкие минуты стихии.