«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою за її гроші.
Філософський вміст романа стосується етичної проблеми про «право на кров», яка відноситься до «вічних» питань. Починаючи з античних часів людей хвилював питання про засоби для досягнення або особистих, або високих суспільних цілей. Крайня, аморальна, точка зору на цю проблему сформульована у вигляді цинічного афоризма: мета виправдовує засоби. Тобто ради благородних цілей чоловік може скоїти будь-який злочин, а подальшими гідними вчинками викупати його. Філософська тема роману виражена в теорії Раськольникова, викладеній у статті «Про злочин». Виходить, що «звичайна» («нища») більшість тільки матеріала для відтворення собі подібних, саме вона потребує суворого морального закону та змушена бути слухняною. Це «твари дрожащие». «Справжні люди» («Вищі») мають іншу природу, користуються даром «Нового слова», вони руйнують дійсність в імя кращого, навіть якщо знадобиться переступити через моральні норми, наприклад, пролити чужу кров. Ці «злочинці» стають «новыми законодателями». Роман побудований так, щоб перевірити цю теорію за до життя. Достоєвський, через сюжет і систему образів, дає свою відповідь на «вічне» питання: жодні високі цілі не можуть виправдати злочин, зокрема вбивство. Доводячи цю вкрай гуманістичну ідею романа, письменник зіштовхує головного героя, що скоїв злочин, з іншими персонажами, які вільно або мимоволі висловлюються з приводу «права на кров». Цих другорядних персонажів в критичній літературі прийнято розділяти на «двійників» і «противників». Філософська проблема «крові по совісті» не може бути розкрита з однієї точки зору, її серйозний розгляд вимагає, так би мовити, «кругового огляду». Достоєвський в романі детально представляє філософські позиції всіх героїв. Серед всіляких думок далеко не на першому місці коштують філософські погляди самого автора. Автор не підноситься над своїми героями, а сперечається з ними на рівних. Іншими словами, в «Злочині і покаранні», як і в інших романах Достоєвського гається «суцільне порушення авторської волі» (Бахтін).
1.Тарас Бульба Торас-низенький, в меру толстенький страичок, с усами, котрые свисают у него, он лысый. Его характер жёсткий, он толко за справедливость. Он не уважает граматику, он считает самым главным-воевать за Родину, за это его побаиваются люди, но уважают! Он трудолюбивый, мужественный, решительный, своенравный, своевременный, строгий, хитрый и мудрый. 2.Остап и Андрий Н. В. Гоголя глубоко интересовала история Малороссии, хотя отношение к политической и культурной роли украинцев было неоднозначным в разные периоды творчества: от восхищения и больших надежд до пессимизма, отнесения всех достижений и заслуг в глубь времен. Гениальная интуиция в сочетании с прекрасным знанием национального характера позволили Гоголю создать многогранные и выразительные образы запорожских казаков, настоящей легенды бурного, военного, богатырского времени. Два брата Остап и Андрий, выросшие и воспитанные в одинаковых условиях, представляют собой полярно противоположные человеческие типы. Остап — то, что называют безупречным бойцом, надежным товарищем. Он молчалив, спокоен, рассудителен. Остап продолжает и чтит традиции отцов и дедов. Для него никогда не стоит проблема выбора, нравственной двойственности, колебаний между чувствами и долгом. Он удивительно цельная натура. Безоговорочно принимает Остап запорожский быт, идеалы и принципы старших товарищей. Почтительность никогда не переходит у него в угодливость, он готов проявить инициативу, но с уважением относится к мнению других запорожцев. В то же время он никогда не будет интересоваться мнением, взглядом "чужих" — иноверцев, иноземцев. Остап видит мир суровым и простым. Есть враги и друзья, свои и чужие. Его не интересует политика, он прямодушный, отважный, верный и суровый воин. Остап словно вырублен из цельного куска камня, его характер дан готовым в своей основе, и развитие его — это прямая, в высшей точке подвига обрывающаяся смертью. Андрий — полная противоположность брату. Гоголь показал различия не только человеческие, но и исторические. Остап и Андрий почти ровесники, но это типы, принадлежащие разным историческим временам. Остап из героической и примитивной эпохи, Андрий внутренне близок более позднему времени развитой и утонченной культуры и цивилизации, когда политика и торговля занимают место войны и разбоя. Андрий мягче, утонченнее, гибче брата. Он наделен большой чуткостью к чужому, "иному", большей чувствительностью. У Андрия Гоголем отмечены зачатки тонкого вкуса, чувства красоты. Нельзя, однако, назвать его более слабым. Ему свойственна отвага в бою и гораздо более важное качество — смелость сделать самостоятельный выбор. В стан врага его приводит страсть, но за этим стоит большее. Андрий хочет воевать теперь за свое, то, что он сам нашел и назвал своим, а не получил по наследству, по традиции. Два брата должны стать врагами. Оба гибнут, один — от рук врагов, другой — от руки отца. Нельзя назвать одного хорошим, другого — плохим. Гоголь дал национальный характер в развитии, показал людей, по натуре принадлежащих разным историческим эпохам
«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою за її гроші.
Філософський вміст романа стосується етичної проблеми про «право на кров», яка відноситься до «вічних» питань. Починаючи з античних часів людей хвилював питання про засоби для досягнення або особистих, або високих суспільних цілей. Крайня, аморальна, точка зору на цю проблему сформульована у вигляді цинічного афоризма: мета виправдовує засоби. Тобто ради благородних цілей чоловік може скоїти будь-який злочин, а подальшими гідними вчинками викупати його. Філософська тема роману виражена в теорії Раськольникова, викладеній у статті «Про злочин». Виходить, що «звичайна» («нища») більшість тільки матеріала для відтворення собі подібних, саме вона потребує суворого морального закону та змушена бути слухняною. Це «твари дрожащие». «Справжні люди» («Вищі») мають іншу природу, користуються даром «Нового слова», вони руйнують дійсність в імя кращого, навіть якщо знадобиться переступити через моральні норми, наприклад, пролити чужу кров. Ці «злочинці» стають «новыми законодателями». Роман побудований так, щоб перевірити цю теорію за до життя. Достоєвський, через сюжет і систему образів, дає свою відповідь на «вічне» питання: жодні високі цілі не можуть виправдати злочин, зокрема вбивство. Доводячи цю вкрай гуманістичну ідею романа, письменник зіштовхує головного героя, що скоїв злочин, з іншими персонажами, які вільно або мимоволі висловлюються з приводу «права на кров». Цих другорядних персонажів в критичній літературі прийнято розділяти на «двійників» і «противників». Філософська проблема «крові по совісті» не може бути розкрита з однієї точки зору, її серйозний розгляд вимагає, так би мовити, «кругового огляду». Достоєвський в романі детально представляє філософські позиції всіх героїв. Серед всіляких думок далеко не на першому місці коштують філософські погляди самого автора. Автор не підноситься над своїми героями, а сперечається з ними на рівних. Іншими словами, в «Злочині і покаранні», як і в інших романах Достоєвського гається «суцільне порушення авторської волі» (Бахтін).