Герой однієї з найвідоміших комедій Мольєра "Міщанин-шляхтич" — такий собі пан Журден. Нажив він собі грошенят, а от роду був ну зовсім не аристократичного. А так хотілося панові Журдену стати одним із них — тобто дворянином. Це бажання настільки заволоділо його думками і всім його єством, що він став виглядати наївно, часом кумедно, а часом і зовсім по-дурному.
Мольєр часто зустрічався у житті з такими міщанами-шляхтичами, засліпленими бажанням "стрибнути вище голови". Про це свідчать афоризми видатного драматурга. Скажімо, такий: "Доброчесність — це перша ознака шляхетності, іменам я надаю набагато менше значення, ніж вчинкам".
Для того, щоб трохи зрівнятися зі шляхтичами, пан Журден винайняв для себе вчителів музики, танців, фехтування. Вони швидко зрозуміли недолугість свого учня і почали грати на його почуттях. Розмовляючи між собою, вчителі музики і танців визнають, що пан Журден вдає із себе галантного шляхтича, а сам анічогісінько не тямить у мистецтві, проте добре платить, і це найголовніше. Це, може, і добре, що пан Журден людина темна і аплодує кожній нісенітниці, бо за його гроші можна пробачити Журдену всяку дурість. Учитель музики наголошує на тому, що пан прославить їхній хист серед вельможного товариства: "...він нам плататиме за інших, а вони нас вихвалятимуть за нього".
Можна було б привітати бажання пана Журдена вивчати не лише мистецтво, а й науки, зокрема філософію, якби всі його зусилля не були спрямовані лише на те, щоб виглядати шляхетним в очах інших. До того ж через складність він відкинув логіку і процеси мислення, віддавши перевагу орфографії. Адже це заняття не вимагало ніяких розумових зусиль. Задоволений уроком, пан Журден звернувся до вчителя з проханням до написати ніжну записочку до однієї шляхетної дами. Вчитель погодився. Він тільки запитав, прозою чи віршем хоче написати пан. Журден був спантеличений. Вчителеві довелося пояснити значення слів "проза" і "вірш". Здивований Журден не втримався від репліки: "Далебі, понад сорок років розмовляю я прозою, а мені це ніколи й на думку не спадало".
Объяснение:
Всю дорогу діди між собою обговорювали втікачів, які, хоч і мали нову форму, та не були справжніми солдатами, адже відступали. Діди казали, що справжні солдати мають захищати свій край і людей, а не тікати від смерті, оскільки «кому судилося померти, то смерть його кругом наздожене».
На заперечення Троянди Платон відказав йому, що в того мала душа, якщо страх більший, ніж ненависть до ворога. Дід Платон на прощання сказав Колодубу, що не тими вони сповнені емоціями, що в них має бути не жаль та скорбота, а ненависть до ворога і презирство до смерті, адже «перемагають горді, а не жалісливі».
Саме ці слова змінили Петра і зробили тим, ким він зараз став. Тепер у Петра є тільки бажання після війни побачили діда Платона, та його онук, який випадково був свідком тих подій і, лишившись живим, опинився в землянці з Колодубом, сказав, що цьому вже не бути. Коли всі червоноармійці пішли, німці, що наступали, наказали перевезти їх через Десну. Як діди з німцями вже були посеред річки, Савка й Платон попросили один в одного пробачення і втопили німців, себе і човни. Вижив лиш один хлопець, який був онуком діда Савки. Петро, а з ним і інші солдати встали, преклонили коліна і мовили: «Готові на будь-який огонь!»[2].
1)Поэма «Мцыри» повествует о судьбе грузинского юноши, совсем маленьким привезенного в монастырь и там выросшего. Монахи воспитали его, научили своей вере и языку, но не сумели заставить забыть родную землю и заменить мальчику семью. Мцыри одиноко скитался в монастырских стенах, «гоним неясною тоской / По стороне своей родной». Привычный с детства мир служб, молитв и постов все же казался ему неполным, а порою даже враждебным. «…Будто кто-нибудь / Железом ударял мне в грудь» — так герой отзывается о монастырском колоколе, неизменно развеивающем его мечты об утраченных близких и «дикой воле
2)Лермонтов в поэме «Мцыри» противопоставляет жизнь Мцыри в монастыре и жизнь Мцыри за пределами монастыря. Автор обращает особое внимание на то, что увидел и что узнал Мцыри о жизни во время своих скитаний.
Исповедуясь перед старым монахом, Мцыри признается, что на свободе он видел «пышные поля, холмы, покрытые венцом дерев, разросшихся кругом», «груды темных скал», «горные хребты», «облачко за облачком». Мцыри утверждает, что сквозь туман ему удалось увидеть «седой незыблемый Кавказ», что принесло его сердцу настоящую легкость. Мцыри признается, что в момент побега он был рад «обняться с бурей», обретя «дружбу краткую, но живую, меж бурным сердцем и грозой». М.Ю. Лермонтов демонстрирует, что свобода для Мцыри заключалась в частности в возможности наблюдать за красотой природы, в возможности видеть Кавказ. Мцыри увидел многогранность природы, которая противопоставлена одинаковой жизни в монастыре, наполненной тишиной и спокойствием. Природные картины, которые видит Мцыри после побега, напоминают ему о жизни среди своего народа, вернуться к которому стало его целью.
3)Высший разум
На свободе Мцыри был всего три дня. Но эти три дня приобретают для него особое значение. Казалось бы он так мало увидел в столько короткий срок. Он видит картины могучей кавказской природы, прекрасную грузинку, наполняющую у потока кувшин водой, и наконец, беспощадно сражается с могучим барсом. Все эти события — крохотные эпизоды, но впечатление такое что это человек проживает целую жизнь. За юным беглецом посылают погоню, которая не дала никаких результатов. Его находят совершенно случайно в окрестностях монастыря.
Исповеднику Мцыри живо и ярко рассказывает о трёх днях, проведённые им на воле.
Ты слушать исповедь мою
Сюда пришёл, благодарю.
Всё лучше перед кем-нибудь
Словами облегчить мне грудь;
Но людям я не делал зла,
И потому мои дела
Немного пользы вам узнать,
А душу можно ль рассказать?
Я мало жил, и жил в плену.
Таких две жизни за одну,
Но только полную тревог,
Я променял бы, если б мог.