Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.
В нашей Русской литературе у читателей, а точнее в сознание, Онегин и Печорин вошли как образ " Лишних людей", не нашедших своего жизненного пути. Этих героев произведения воспитание было в полном отрыве от народа. Онегина воспитывали Французы, а Печорина мало интересовала судьба родины. Мы в первой главе романа А.С.Пушкина сразу видим образ жизни. У Онегина приближается к господствующему идеалу того времени. Его самого привлекает богатство, роскошь, блестящий успех в свете, наслаждение жизнью, и успех у женщин. "Но был ли счастлив мой Евгений?"- задаёт автор вопрос. Но увы НЕТ, Онегиным постепенно овладела хандра. "Он к жизни вовсе охладел". Пушкин подчеркивает отрицательное отношение к окружающей среде Онегина"злость мрачных эпиграмм", "шутки с желчью пополам". Всё это показывает, что Онегин принадлежит к тем людям кто жил и мыслил. Так проясняется образы талантливых, умных. Они образованы и не заурядны. Отвернувшись от света, от общества, Онегин "уставил полку отрядом книг", но в кабинете нет "лорда Байрона портрет". У Печорина тоже "душа испорчена светом". Мелочность, лицемерие и пошлость интересов, светская жизнь опустошала его, а светские предрассудки окружали с детства. Постоянное общение с легка образованными людьми в Печорине вызывало презрение и недоверие к людям. Сама речь Печорина полна афоризмов. "Зло порождает зло", " Идеи это создание органические". Эти герои играют судьбами людей! Убийство Ленского, было осознано как преступление прежде всего самими Онегиным, началась мучительная трагедия совести. А в дневниках Печорина чаще всего стало появляться слово "скучно". Рушится надежда Печорина - любовь "Дикарки", он не испытывает торжества победителя после поединка с Грушницким, у него осталась душевная тяжесть. Мы понимаем что без них наша культура была бы беднее, а они в своем времени оказались "Лишними людьми"! Они жили и мыслили в то время, когда их размышление были общественно важными и исторически необходимым делом.
Объяснение:
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу. Рубіж XX ст. в історії західноєвропейської літератури позначений потужним підйомом драматичного мистецтва. Драматургію цього періоду сучасники назвали «новою драмою», підкреслюючи радикальний характер змін, що стались у ній. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного надзвичайно бурхливим розвитком природознавства, філософії й психології, і, відкриваючи для себе нові сфери життя, всотала у себе дух всемогутнього й всепроникаючого наукового аналізу. Біля джерел нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк й інші видатні письменники, кожен з яких вніс неповторний вклад у її розвиток. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії століття XX. Основна тенденція «нової драми» - у її прагненні до достовірного зображення, правдивому показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Точний колорит місця й часу дії - її характерна риса й важлива умова сценічного втілення. Таких принципів і дотримувався Ібсен у своїй драмі «Ляльковий дім». П’єса стала найяскравішим зразком «нової драми». П’єса є актуальною і по сьогоднішній день, адже в ній піднімаються важливі проблеми людини, сімʼї та суспільства в цілому.