Дуже просто і доступно написана данською мовою п’єса норвезьким драматургом Генріком Ібсеном (1828-1906; «Пер Г'юнт» його ж творіння, а також відомий музичний супровід Гріга до її постановки).
В основі нашої драми проблема становища жінки у тогочасному суспільстві, те сімейне, що не виставляється на показ. Як пише Вікіпедія «сучасники сприйняли драму як маніфест фемінізму». Дружина у нерівноправному становищі у сім’ї. Повністю у всьому залежить від чоловіка. За певні упущення в поведінці її можуть/мають право позбавити можливості виховувати дітей (не зовсім зрозумів, що саме тут автор мав на увазі – взагалі позбавити батьківських прав?).
Дружина банківського керівника колись позичила гроші для його ж лікування і йому пояснила, що вони походять від спадку її батька. Не пояснила, бо типу треба марку чоловікові до підтримувати, в жодному випадку не поставити під сумнів його впевненість у собі, у своєму становищі, у тому що він найбільш впливова особа в сім’ї та оточенні. Ось таке. А тато насправді нічого не залишив. Так склалося, що ці гроші взято у тепер уже звільненого підлеглого чоловіка. В розпачі цей кар’єрист і не зовсім чиста людина «здає» екс-босу його дружину, оскільки в документі про позику та підробила підпис батька, який за правилами мав підтвердити факт позики (тобто навіть позику жінка не могла тоді самостійно взяти). Це дуже вже стисло про сюжет.
Коли ж ознайомимося із критикою чи описом твору, то зустрінемо переважно співчутливі тези щодо важкої долі головної героїні. Як на мене, то чогось такого рабовласницького я там не вздрів. Лише деяке зневажливо-поблажливе ставлення чоловіка до дружини та матері своїх дітей. Він і гроші виділяє їй на її дещо сумнівні прохання, і вислухає, коли та попросить, і навіть спонтанно ввечері потанцює вдома на її ж прохання. Остання сцена – з’ясування стосунків, чи не перша відверта розмова між ними і розірвання стосунків в односторонньому порядку (з ініціативи дружини) взагалі на користь чоловіка, який чогось до цього не зрозумів, не приділяв уваги, а тут уже й готовий на компроміси. Але з’ясовується, що пізно, незважаючи на трьох спільних дітей. Можливо у тодішній Норвегії це здавалося страшенною проблемою.
Роман “Евгений Онегин” занимает центральное место в творчестве А.С. Пушкина. “Евгений Онегин” — это реалистическое произведение. Словами самого автора можно сказать, что это роман, в котором “отразился век и современный человек”. “Энциклопедией русской жизни” назвал В.Г. Белинский произведение А.С. Пушкина. Действительно, в “Евгении Онегине”, как в энциклопедии, можно узнать все об эпохе, о культуре того времени. Из романа узнаешь, как одевалась молодежь, что тогда было в моде (“широкий боливар”, фрак, жилет). Очень подробно Пушкин описывает меню ресторанов (“бифштекс окровавленный”, страсбургский пирог, лимбургский сыр, шампанское). Во времена Пушкина блистала на петербургской сцене балерина А.И. Истомина. Поэт изобразил ее и в “Евгении Онегине”:
...Стоит Истомина; она, Одной ногой касаясь пола, Другою медленно кружит...
Особое внимание поэт уделяет петербургскому дворянству, типичным представителем которого является Евгений Онегин. Пушкин в подробностях описывает день главного героя. Мы узнаем, что в моде было гуляние по Петербургу, обед в ресторане, посещение театра. Но театр для Онегина был местом любовных увлечений:
Театра злой законодатель, Непостоянный обожатель Очаровательных актрис...
День молодого человека завершает бал. Таким образом, автор романа на примере Евгения Онегина показал жизнь петербургского общества. Пушкин говорит о высшем обществе с иронией и без симпатии. Это связано с тем, что жизнь столицы “однообразна и пестра”. В романе показаны все слои русского общества того времени: дворянская Москва, высший свет Петербурга, крестьянство. То есть автор изобразил весь русский народ. Петербург XIX века — место обитания лучших людей России. Это и декабристы, и литераторы, и другие видные деятели. Там “блистал Фонвизин, друг свободы”, люди искусства— Княжнин, Истомина, Озеров, Катенин. Автор хорошо знал и любил Петербург, поэтому он с такой точностью описал жизнь высшего петербургского общества. Много говорит Пушкин о Москве, сердце России. Поэт признается в любви к этому необычайно красивому городу: “Москва... как много в этом звуке для сердца русского слилось!”. Пушкин гордится Москвой 1812 года: “Напрасно ждал Наполеон, последним счастьем упоенный, Москвы коленопреклоненной с ключами старого Кремля”. Широко представлено в романе поместное дворянство. Это дядя Онегина, семья Лариных, гости на именинах Татьяны, Зарецкий. Великолепно описывает Пушкин провинциальное дворянство. Фамилии говорят сами за себя: Петушков, Скотинин. Разговоры этих людей ограничиваются только темами о псарне и вине. Их больше ничего не интересует. К дворянам можно отнести и Владимира Ленского. Он был романтиком, Ленский совершенно не знал настоящей жизни. Пушкин рассуждает о его будущем. Поэт видит два пути. Следуя первому — Ленского ждала “высокая ступень”, он был рожден для славы. Ленский мог бы стать великим поэтом. Но ему был ближе второй путь:
А может быть и то: поэта Обыкновенный ждал удел.
Владимир Ленский стал бы помещиком, каким был Дмитрий Ларин или дядя Онегина. Причина этого в том, что в обществе, в котором он жил, его считали чудаком. О поместном дворянстве Пушкин пишет с большей симпатией, чем о петербургском. Поместные дворяне были ближе к народу. Это проявляется в том, что они соблюдали русские обычаи и традиции:
Они хранили в жизни мирной Привычки милой старины.
Прекрасно описал Пушкин быт простого народа. Поэт видел будущую Россию без рабства, без крепостничества. На протяжении всего романа чувствуется боль за русский народ. Пушкин показал в “Евгении Онегине” страдания простых людей. В своем романе в стихах А.С. Пушкин отразил жизнь России первой половины XIX века
Дуже просто і доступно написана данською мовою п’єса норвезьким драматургом Генріком Ібсеном (1828-1906; «Пер Г'юнт» його ж творіння, а також відомий музичний супровід Гріга до її постановки).
В основі нашої драми проблема становища жінки у тогочасному суспільстві, те сімейне, що не виставляється на показ. Як пише Вікіпедія «сучасники сприйняли драму як маніфест фемінізму». Дружина у нерівноправному становищі у сім’ї. Повністю у всьому залежить від чоловіка. За певні упущення в поведінці її можуть/мають право позбавити можливості виховувати дітей (не зовсім зрозумів, що саме тут автор мав на увазі – взагалі позбавити батьківських прав?).
Дружина банківського керівника колись позичила гроші для його ж лікування і йому пояснила, що вони походять від спадку її батька. Не пояснила, бо типу треба марку чоловікові до підтримувати, в жодному випадку не поставити під сумнів його впевненість у собі, у своєму становищі, у тому що він найбільш впливова особа в сім’ї та оточенні. Ось таке. А тато насправді нічого не залишив. Так склалося, що ці гроші взято у тепер уже звільненого підлеглого чоловіка. В розпачі цей кар’єрист і не зовсім чиста людина «здає» екс-босу його дружину, оскільки в документі про позику та підробила підпис батька, який за правилами мав підтвердити факт позики (тобто навіть позику жінка не могла тоді самостійно взяти). Це дуже вже стисло про сюжет.
Коли ж ознайомимося із критикою чи описом твору, то зустрінемо переважно співчутливі тези щодо важкої долі головної героїні. Як на мене, то чогось такого рабовласницького я там не вздрів. Лише деяке зневажливо-поблажливе ставлення чоловіка до дружини та матері своїх дітей. Він і гроші виділяє їй на її дещо сумнівні прохання, і вислухає, коли та попросить, і навіть спонтанно ввечері потанцює вдома на її ж прохання. Остання сцена – з’ясування стосунків, чи не перша відверта розмова між ними і розірвання стосунків в односторонньому порядку (з ініціативи дружини) взагалі на користь чоловіка, який чогось до цього не зрозумів, не приділяв уваги, а тут уже й готовий на компроміси. Але з’ясовується, що пізно, незважаючи на трьох спільних дітей. Можливо у тодішній Норвегії це здавалося страшенною проблемою.