Нещодавно я прочитала роман-бестселер американської письменниці Елеонор Портер «Полліанна». Тепер його головна героїня — Полліанна Вітер — мій улюблений герой художньої літератури, а я з легкістю пишу власний твір на тему «Полліанна». «Завжди радійте», – каже нам апостол Павло. Однак хто в нашому житті дійсно радіє? У мене болить голова, мені не до радості, в мене грошей не вистачає, як тут радіти… А чи можна радіти, якщо у тебе померла мати, потім улюблений батько, і ти — маленька дівчинка, якій ніде жити? Виявляється, можна.
Коли Полліанна була зовсім маленькою, її батько — протестантський пастор — придумав гру «в радість». Сенс гри полягав у тому, щоб знайти радісне у всьому, що б з тобою не сталося. Незабаром Полліанна чудово навчилася грати «в радість». Попри це їй було дуже важко, коли помер її батько. Дівчинку відправили жити до тітки Поллі — рідній сестрі матері, холодної та черствою леді, в якій було жваво тільки почуття обов’язку. Але Полліанна не забула свою гру. Її головна зброя проти неласкавого світу — це щире серце та радісний дух.
Поступово вона завоювала любов багатьох жителів міста. Найостаннішим піддалося серце її тітки. Коли Полліанна потрапила під машину та виявилася прикутою до ліжка, тітка Поллі зрозуміла, як багато маленька племінниця для неї значить.
Мені близький світогляд Полліанни. Думки та міркування цієї одинадцятирічної дівчинки вразили мене та глибоко припали до душі. З того часу, як я прочитала цей твір, Полліанна стала моїм улюбленим літературним героєм.
Вторая часть. Глава 21 "Полет", Как такового анализа не буду писать, коротко только: в этой главе Маргарита мстит за Мастера критику Латунскому. Здесь показывается Маргарита с совершенно другой стороны: из тихой и страдающей по любимому женщины она превратилась в ведьму, ощутившую всю власть и силу. Очень ярко представляется то, как женщина крушит мебель, устраивает потоп и разбивает окна "Дома Драмлина". Лично мне понравился момент, как Маргарита успокаивала проснувшегося от всего этого шума ребенка.
Николай Алексеевич Некрасов был сыном своей эпохи. В то время у многих выдающихся деятелей культуры причудливым образом соединялись вера в Христа и … революция. Недаром С. Франк назвал А.И. Герцена "основоположником житий революционных святых". Некрасов тоже искренне считал, что революционный подвиг декабристов, революционных демократов 1860-х гг. и других разрушителей традиционных ценностей – зиждется на истинно христианских основаниях. Многих из них поэт безо всякой условности называет "святыми". Для Некрасова самопожертвование таких людей, как Белинский, Добролюбов, Чернышевский, таких деятелей, как декабристы и т.п. было, несомненно, окружено ореолом христианской жертвенности. Поэт хорошо помнил слова Иисуса Христа: "Нет больше той любви, как если кто положит душу свою за друзей своих" (Иоанн, гл. 15, ст. 13). Но как он понимал эти великие слова? Для него нет разницы между подвигом самопожертвования и подвигом бунтарства, даже бунтарства, связанного с кровью.Некрасов выстраивает в своих произведениях целый мир, проникнутый действительно высокой художественной мыслью о героической жертве. Этот мир поразительно напоминает мир евангельский. Подвижники –революционеры (Добролюбов, декабристы, вымышленный Гриша Добросклонов и др.) – это горстка апостолов, возвещающих новую правду старому миру. Этот мир гонит их, подтверждая слова Христа: "Они будут отдавать вас в судилища и царям…" (Матф., гл. 10, ст. 17 – 18). Отражая зарождения психологии "народного заступника" или "слуги народа", Некрасов вызывает ассоциацию с евангельским заветом Христа: "Кто хочет между вами быть большим, да будет вам слугою; и кто хочет между вами быть первым, да будет вам рабом; так как Сын Человеческий не для того пришел, чтобы Ему служили, но чтобы послужить и отдать душу Свою для искупления многих" (Матф., гл. 20, ст. 26-28). Так, например, Гриша Добросклонов о своем служении народу мыслит исключительно в евангельских категориях. Учась в семинарии, он "певал" о вахлачине "голосом молитвенным". В самой песне Гриши Добросклонова отражается евангельское мировидение, и прежде всего учение Христа о двух возможных путях жизни человеческой:Средь мира дольногоДля сердца вольногоЕсть два пути.………………………Одна просторнаяДорого – торная.Страстей раба,По ней громадная,К соблазну жаднаяИдет толпа.………………………
Коли Полліанна була зовсім маленькою, її батько — протестантський пастор — придумав гру «в радість». Сенс гри полягав у тому, щоб знайти радісне у всьому, що б з тобою не сталося. Незабаром Полліанна чудово навчилася грати «в радість». Попри це їй було дуже важко, коли помер її батько. Дівчинку відправили жити до тітки Поллі — рідній сестрі матері, холодної та черствою леді, в якій було жваво тільки почуття обов’язку. Але Полліанна не забула свою гру. Її головна зброя проти неласкавого світу — це щире серце та радісний дух.
Поступово вона завоювала любов багатьох жителів міста. Найостаннішим піддалося серце її тітки. Коли Полліанна потрапила під машину та виявилася прикутою до ліжка, тітка Поллі зрозуміла, як багато маленька племінниця для неї значить.
Мені близький світогляд Полліанни. Думки та міркування цієї одинадцятирічної дівчинки вразили мене та глибоко припали до душі. З того часу, як я прочитала цей твір, Полліанна стала моїм улюбленим літературним героєм.