Тема дисгармонії, доведеної до абсурду через втручання людини в закони розвитку суспільства, із блискучою майстерністю й талантом розкрита Михайлом Булгаковим у повісті “Собаче серце”. Ця ідея реалізується письменником в алегоричній формі: невигадливий, добродушний пес Кулька перетворюється в незначну й агресивну людиноподібну істоту. Саме цей експеримент професора Преображенський і покладений в основу повести
Професор Преображенський, літній уже людина, живе уединенно в прекрасній упорядкованій квартирі. Геніальний хірург займається прибутковими операціями по омолодженню. Але професор задумує поліпшити саму природу, він вирішує позмагатися із самим життям і створити нової людини, пересадивши собаці частина людського мозку. Для цього експерименту він вибирає вуличного пса Кульки
Вічно голодний бідолашний пес Кулька по-своєму недурна. Він оцінює побут, вдачі, характери Москви часів непу з її численними магазинами, трактирами на Мясницкой “з ошурками на підлозі, злими прикажчиками, які ненавидять собак”, “де грали на гармошці й пахнуло сосисками гаючи життя вулиці, воно робить умовиводи: “Двірники із всіх пролетарів сама мерзенна мерзота”; “Кухар попадається різний. Наприклад, - покійний Улас із Пречистенки. Скільком життя врятувало”. Побачивши Пилипа Пилиповича Преображенський, Кулька розуміє: “Він розумової праці людина...”, “цей не стане пинать ногою”.І от професор робить головну справу свого життя - унікальну операцію: він пересаджує псові Кульці гіпофіз людини від чоловіка, що померся за кілька годин до операції. Людина цей - Клим Петрович Чугункин, двадцяти восьми років, судився три рази. “Професія - гра на балалайці по трактирах. Маленького росту, погано складний. Печінка розширена (алкоголь). Причина смерті - удар ножем у серце в пивний”. У результаті сложнейшей операції з'явилася потворна, примітивна істота, що цілком успадкувало “пролетарську” сутність свого “предка”. Булгаков так описує його зовнішність: “Людина маленького росту й несимпатичної зовнішності. Волосся в нього на голові росли тверді... Чоло вражало своєю малою височиною. Майже безпосередньо над чорними ниточками брів починалася густа головна щітка”. Перші вимовлені їм слова були лайка, перше виразне слово: “буржуї”.
З появою цієї людиноподібної істоти життя професори Преображенський і мешканців його будинку стає сущим пеклом. Він улаштовує дикі погроми у квартирі, ганяється (по своїй собачій сутності) за котами, улаштовує потоп... Всі мешканці професорської квартири в повній розгубленості, про прийом пацієнтів навіть мови бути не може. “Людина у дверей мутнуватими очами поглядав на професора й курила цигарку, посипаючи манишку попелом...” Хазяїн будинку обурюється: “Недокурки на підлогу не кидати - у сотий раз Щоб я більше не чув жодного лайливого слова. У квартирі не плювати! Із Зиной усякі розмови припинити. Вона скаржиться, що ви в темряві її підстерігаєте. Дивитеся!” Кульок же говорить йому у відповідь: “Щось ви мене, папаша, боляче утесняете... Що ви мені жити не даєте?”
“Зненацька з'явилася... лабораторне” істота вимагає привласнити йому “спадкоємну” прізвище Кульок, а ім'я він собі вибирає - Поліграф Полиграфович. Ледь зробившись якоюсь подобою людини, Кульок наглеет прямо на очах. Він жадає від хазяїна квартири документ про проживання, упевнений, що в цьому йому до домком, що захищає “інтереси трудового елемента”. В особі голови домкома Швондера він відразу знаходить союзника. Саме він, Швондер, вимагає видачі документа Шарикову, затверджуючи, що документ найважливіша річ на світі: “Я не можу допустити перебування в будинку бездокументного мешканця, так ще не взятого на військовий облік міліцією. А раптом війна з імперіалістичними хижаками?” Незабаром Кульок пред'являє хазяїнові квартири “папір від Швондера”, відповідно до якої йому покладається в професорській квартирі житлова площа в 16 квадратні метрів
Швондер також постачає Шарикова “науковою” літературою, дає йому на “вивчення” переписку енгельса з Каутским. Людиноподібна істота не схвалює ні того, ні іншого автора: “А те пишуть, пишуть... Конгрес, німці якісь...” Висновок він робить один: “Треба все поділити”. Причому він навіть знає, як це зробити. “Так який отут б, - відповідає Кульок на питання Борменталя, - справа не хитре. А те що ж: один у семи кімнатах розселив
Подобно пушкинской Татьяне свидание назначает сама Ася. Как и Татьяна, она первой признается своему избраннику в любви. Духовный мир пушкинской героини и Аси совпадает: «А я хотела бы быть Татьяной.. . ». В повести мы видим еще немало упоминаний, которые связывают тургеневскую повесть с пушкинским романом. Слегка изменяя строки из «Евгения Онегина» Ася читает: «Где нынче крест и тень ветвей Над бедной матерью моей!» .
Ася — олицетворение типично русского женского характера. Для Аси господин Н. — герой возвышенной мечты, необычный, исключительный человек. Взрослый и рассудительный Гагин, ее брат, с удивлением замечает, обращаясь к господину Н. : «Вы очень милый человек.. . но почему она вас так полюбила, этого я, признаюсь, не понимаю» .
Ася — девушка с чистым и искренним сердцем, «у ней ни одно чувство не бывает вполовину» . По словам Гагина, чувство Аси к господину Н. Н. «неожиданно и так же неотразимо, как гроза» . Ее чувство свободно, его трудно сдержать: «Если бы мы с вами были птицы, — как бы мы взвились, как бы полетели... »
Свидание Н. Н. и Аси происходит в маленькой, довольно темной комнатке, в домике вдовы бургомистра, фрау Луизе. В этой сцене наиболее ясно видна психологическая несовместимость Н. Н. и Аси. Немногословные реплики героини говорят о ее робости, стыдливости и покорности судьбе. Слова ее едва слышны в темноте комнаты.
Господин Н. Н. , напротив, проявляя инициативу в диалоге, многословен, свою неготовность к ответному чувству, не отдаться любви, он скрывает за упреками и громкими восклицаниями.
ответное чувство то ли волею случая, то ли роковой предопределенностью судьбы воспламеняется в нашем герое позднее, но ничего уже нельзя изменить. Н. Н. сам признается в этом: «Когда я встретился с ней в той роковой комнате, во мне еще не было ясного сознания моей любви.. . оно вспыхнуло с неудержимой силой лишь несколько мгновений спустя, когда, испуганный возможностью несчастья, я стал искать и звать ее.. . но тогда уже было поздно» .
Автор осуждает своего героя. Да и сам господин Н. с сарказмом говорит о своем решении быть счастливым «завтра» : «У счастья нет завтрашнего дня...» .
Сцена свидания, в которой мы в последний раз встречаемся с главной героиней повести, окончательно проясняет, насколько сложен и противоречив характер Аси. За короткое время свидания она испытывает целую гамму чувств — робость, вспышку счастья, полную самоотдачу («Ваша она чуть слышно») , стыд и отчаяние. Мы понимаем, насколько она сильна характером, что смогла сама прекратить мучительную сцену и, победив свою слабость, «с быстротою молнии» исчезла, оставив господина Н. Н. в полной растерянности.
gj