Здравствуйте дорогие родственники! У меня все хорошо я путешествую побывал в двух государствах Великании и Лилипутии . В Лилипутии меня встретили не очень хорошо сначала связали веревками , но потом когда поняли что я хороший человек и ничего им не сделаю плохого они меня накормили своими угощениями правда для меня они были с муху . Потом я попал в Великании там меня тоже приняли с угощениями и у них вещи и пища огромные мне очень нравится путешествовать
У п'єсі І. Карпенка-Карого «Сто тисяч» виведені два основних образи. Перший - це ненажерливий сільський глитай Герасим Калитка, що увібрав у себе найгірші риси вдачі: грубість, жадобу, скнарість, гонитву за наживою. У цьому образі автор показав тих, хто із соціальних низів видерся на вищий щабель і на чужім нещасті влаштував свій добробут. Другий - це копач Бонавентура, який щодалі більше опускається на соціальне дно. Бонавентура не може пристосуватися до нових умов. Та він, мабуть, і не збирається цього робити. Він живе у якомусь своєму світі, незрозумілому для інших. Живе своїми мріями, його зовсім не бентежить те становище, в якому він опинився. Не дає йому спокою тільки один предмет - Боковенька. Бонавентурі здається, що саме там за одному йому зрозумілими прикметами він відшукає скарб. А викопані гроші він мріє витратити не на побутові потреби, а на мандрівку до Парижа. Він навіть вміє «балакати» по-французьки. Бонавентурі докоряють, що він тридцять літ шукає грошей, але й досі нічогісінько не знайшов, але копач велике значення надає тим речам, які він все-таки викопав: окам'янілому дереву, ступці мідній, сковороді. Він усіх переконує, що ці предмети важливі для науки. Копач навіть одіслав їх одному професорові, що кургани розкопує. Копач - дуже щедра людина. Бажаним скарбом він поділився б з усіма, хто б його попросив. Тільки чесним шляхом мріє розбагатіти Банавентура, а про нечесний прибуток він говорить: «Я, слава , богу, вік прожив, а й тріски чужої не взяв». Крім того, що Бонавентура багатий своєю мрією, він багатий на всякі жарти, дотепи та прислів'я. З повагою ставиться Бонавентура до науки: «Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нічого не зробиш». Закликає він і інших не йти проти науки. Знає також копач напам'ять всі вірші Шевченка, цитує «Енеїду» Котляревського. У господарських справах Бонавентура був дуже неосвічений і непрактичний. Хоч він, осмислюючи свій досвід, і казав: «Тілько гляну, зараз бачу», - проте давав такому хазяїну, як Калитка, зовсім не хазяйські поради: завести садок, ставок, пасіку. На що Калитка одказував йому: «Ви все на витребеньках!» Та попри всі свої «витребеньки»,: Бонавентура дуже простий у побуті. Коли зайшла мова про відпочинок, він попросився в клуню. «Я не люблю, знаєте, там всяких ніж-ностей: перин, подушок. Є сама - добре, а нема - кулак в голови,, свиту послав, свитою укрився, заснув - мало журився, проснувся, і встав - встрепенувся, шапку насунув та й далі посунув»... У образі копача Бонавентури автор п'єси показав низи тогочасного соціального ладу, що складалися з обіднілих вкрай селян і розорених поміщиків, які не могли пристосуватися до існуючих умов. Если Вам понравилось сочинение на тему: Образ копача Бонавентури в п’єсі Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч», тогда разместите ссылку на произведение в вашей социальной сети или блоге, и поделитесь текстом с друзьями.
Взаимоотношения Печорина и доктора Вернера полны драматизма. Это история несостоявшейся истинной дружбы людей духовно и интеллектуально близких. Если о духовной общности Печорина и Максима Максимыча не могло быть и речи, то с доктором Вернером Печорина сближает очень многое. К несчастью, сближают их не только духовные поиски, философские размышления, но и участие во всеобщем "маскараде". Грушницкий играет роль разочарованного романтика, мечтая сделаться героем романа. Печорин и Вернер скрывают томящую их тоску под маской непринужденности; защищаясь от века, скрывают любить и сострадать; предотвращая столь возможное предательство, учатся равнодушию и эгоизму. И происходит трагедия: "приличьем стянутые маски" прирастают к лицам, уродуют души. И Печорин, и Вернер панически боятся своих нормальных человеческих чувств. Вспомните о сцене, разыгранной ими перед дуэлью: как напряженно и старательно скрывают они свои истинные чувства - страх, сожаление, дружескую привязанность. Как подчеркнуто небрежно говорят они о пустяках, какими циничными пышными фразами перебрасываются за несколько минут до возможной гибели одного из них! Оба героя - дети своего времени, оба несут на себе крест своей эпохи - эпохи страшной, подавляющей в людях все человеческое, эпохи, в которой проявление истинных и нормальных чувств - противоестественно.
