Объяснение:
З давніх часів література і, зокрема, поезія відігравала важливу роль в житті людей. Змалку дитина чує колискові, народні пісні, вірші, які протягом віків створювали справжні майстри слова. Ми можемо не помічати цього, але поезія супроводжує весь наш життєвий шлях. Саме тому всіх поетів так хвилює тема призначення поета і поезії.
Леся Українка, українська поетеса, відома далеко за межами нашої Батьківщини, в 1893 році написала поему "Давня казка". Хоча цей твір написаний досить просто для сприйняття, проблеми, яких торкається авторка, простими не назвеш. У центрі поеми Леся Українка зобразила поета, який у своїх піснях висловлює найзаповітніші мрії народу про волю та щастя. Прості люди любили й поважали поета:
І не був поет самотнім, —
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.
З такої поваги та любові народу до співця можна зробити висновки, що той був дуже талановитий. А одного разу поет навіть написав серенаду на замовлення лицаря Бертольдо, за до якої багач завоював серце своєї коханої. Але не тільки для Бертольдо вірші поета відігравали велику роль. У них розповідалося про народне життя, тому весь народ запам'ятовував та повторював ці вірші.
... Співці по місті ходять
І піснями люд морочать,
Все про рівність і про волю
У піснях вони торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають,
Та ніщо не помагає,
їх пісні ідуть по людях,
Всяк пісні ті переймає. За сюжетом поеми, лицар Бертольдо з військом вирішив захопити неприступні мури одного з міст. Але місто було могутнім, а воїни Бертольдо вже втомилися. У цей час перед військом вийшли співці та заспівали пісню, написану головним героєм — поетом. Слова цієї пісні так надихнули воїнів, що вони продовжили боротьбу та захопили неприступне місто. Бертольдо пообіцяв поетові велику нагороду, але вчинив безчесно та обіцянку свою не виконав. Втім, поет не потребував якоїсь матеріальної нагороди за свої вірші, тому що ця велика людина була здатна на самопожертву заради інших. Він знав: що б з ним не сталося, його вірші будуть жити вічно. Навіть під час перебування у в'язниці поет відчував, що його думка лишилася на волі:
Та й в темниці буду вільний, —
Маю думи-чарівниці,
Що для них немає в світі
Ні застави, ні границі.
І мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по світі,
Наче тая вільна птиця.
На жаль, за життя поета його мрія про вільне життя народу не здійснилася, проте народ пам'ятав його та його творчість.
Тема призначення поета і поезії — ось основа поеми Лесі Українки "Давня казка". Авторка переконливо доводить нам, що можливості правдивого поетичного слова безмежні. Для справжнього поета головне — не матеріальний світ та його перевага, а свобода слова та вільність думки.
Родился в небогатой дворянской семье, в которой позже появились на свет три его брата — Николай (1842—1878), Афиноген (1849—1908) и Владимир (1851—1927)[3]. Детство в родовом имении отца (Николая Фёдоровича) — деревне Павлодар. Мать — Мария Андреевна Желябужская (1821—1859), была его первой учительницей и пробудила в нём любовь к поэзии. По мироощущению был близок М. Ю. Лермонтову. Был весьма мнителен, легко раним, «поэт милостью Божией», вместе с тем имел репутацию шутника, остроумного и блестящего импровизатора. Его монологи в стихах, романсы, альбомные посвящения, пародии, эпиграммы и экспромты входили в репертуар модных чтецов-декламаторов. Некоторые произведения Алексея Николаевича положены на музыку П. И. Чайковским («Ночи безумные», «День ли царит» и др.), А. С. Аренским («Разбитая ваза»).
В 1859 году окончил Императорское училище правоведения, где подружился с П. И. Чайковским. В этом престижном заведении Апухтин был самым блестящим учеником в классе и имел только отличные оценки по всем предметам, также был одним из редакторов журнала «Училищный вестник». В том же году, 23 апреля, умерла его мать, смерть которой стала для Апухтина настоящим ударом. Её памяти поэт посвятил несколько стихотворений («Какое горе ждёт меня?», «Ни веселья, ни сладких мечтаний», «Ещё свежа твоя могила»).
По окончании училища служил в министерстве юстиции (в одном департаменте с Чайковским), службой не увлекался, вёл жизнь «золотой молодёжи». В 1862 году Апухтин, Чайковский и ряд других правоведов попали в гомосексуальный скандал в ресторане «Шотан» и были «ославлены на весь город».
С 1862 года жил в родовом имении в Орловской губернии, в 1863—1865 годах числился старшим чиновником особых поручений при губернаторе. Затем в Петербурге служил чиновником министерства внутренних дел, несколько раз выезжал за границу по служебным надобностям.
Уже в 1870-х годах у него началось болезненное ожирение, которое в последние десять лет его жизни особенно прогрессировало. За два года до смерти, заболев также водянкой[4], практически весь остаток своих дней провёл дома, будучи малоподвижен.
я не очень понял вопрос
