ответ:Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (V– XV ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік краху Римської Імперії (476 р.). У соціально-економічному плані для середньовіччя характерне панування феодального укладу, в ідеологічному – утвердження християнства як панівної релігії. Вона пронизувала усі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що для філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію.
Объяснение:
Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої апологетики (схема 2.4.). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли над новим вченням глузували, представники апологетики (від грец. apologia – захист) зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.
Від самого початку апологетика розділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.
Прихильники позитивного ставлення – Юстін Мученик (близько 100–165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150–215), Оріген (185–254) – вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягнути її, бо вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне, ніж попереднє
Впервые стихи Есенина появились в московских журналах в 1914 году. В 1915 году он едет в Петроград знакомится там с А. Блоком, С. Городецким, Н. Клюевым и другими поэтами. Восторженно принятый литературной средой тогдашней столицы как посланец русской деревни, русских полей, Есенин быстро приобрел громкую славу. В 1916 году вышел первый сборник его стихов — «Радуница». Это была пора стремительного духовного роста и совершенствования мастерства поэта.
Короткое время Есенин служил в царской армии. Сотрудничал в эсеровских изданиях, напечатав в них поэмы «Преображение», «Октоих», «Инония». В марте 1918 года поэт снова поселился в Москве, где выступал как один из основателей группы имажинистов.
В 1919-1921 гг. много путешествовал (Соловки, Мурманск, Кавказ, Крым). Работая над драматической поэмой «Пугачев», весной 1921 года едет в Оренбургские степи, добирается до Ташкента. В 1922-1923 гг. вместе с жившей в Москве американской танцовщицей А. Дункан, которая стала женой Есенина, побывал в Германии, Франции, Италии, Бельгии, Канаде, США. Часто наведывался в родное Константинове, никогда не порывая с ним связи. В 1924-1925 гг. трижды гостил в Грузии и Азербайджане, работая там с огромным подъемом и создав «Поэму о двадцати шести», «Анну Снегину», «Персидские мотивы».
«Моя лирика жива одной большой любовью, любовью к родине. Чувство родины — основное в моем творчестве», — говорил Есенин. Поэзия Есенина наобыкновенна по своей предельной искренности. Как писал Горький, «Сергей Есенин не столько человек, сколько орган, созданный природой исключительно для поэзии».
Лучшие страницы Есенина ярко запечатлели духовную красоту русского человека. Тончайший лирик, волшебник русского пейзажа, удивительно чуткий к земным краскам, звукам и запахам, Есенин был большим и смелым мастером стиха. Его емкие и ошеломляюще свежие образы — почти всегда настоящее художественное открытие. Пушкинская простота и прозрачность — вот идеал, который руководил Есениным в последние годы его работы.