У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!”.
Подробнее - на -
Объяснение:
пометьте, как лучший ответ !!
Мне близка позиция Татьяны, той которой она стала в конце произведения. Ее слова Онегину, о том, что она отдана другому и будет век верна ему- признак цельности натуры, порядочности и разумной гордости. Даже не любя, человека она не может его предать, а отдаляет от себя любимого- это поступок достойный уважения. Надеюсь, я смогла бы поступить так же.
Пушкин показывает свое духовное родство с Онегиным, действительно только потому, что сам провел похожую молодость. Может быть в его жизни была своя "Татьяна...
Жизнь в Москве идет своим чередом. Он привыкает к своим новым родственникам, пишет свое первое стихотворение, посвящая его бабушке, влюбляется в Сонечку Валахину, испытывая к ней такие нежные чувства, что ему хочется грустить и плакать.
Незаметно проходят полгода, и вдруг отец получает письмо, что маменька тяжело больна и просит его привезти детей. Они приезжают домой, и мама умирает на глазах у мальчиков. Когда Николенька увидел маменьку в гробу, он был поражен страшной переменой, которая произошла с ее всегда милым и таким любимым лицом, женщина с жёлтым восковым лицом была так непохожа на его маменьку, что он долго не мог прийти в себя от отчаяния.
В этот день Николенька понял, что его детство закончилось. Через три дня после похорон весь дом переехал в Москву.
Мне понравилось, как мальчик трепетно относился к матери.