Якось завітавши до Шерлока Холмса, доктор Вотсон застав у нього містера Вілсона — огрядного літнього джентльмена з вогняно-рудим волоссям. Щоб ознайомити знаменитого сищика зі своєю справою, цей пан приніс газету, у якій було надруковано оголошення:
«Спілка рудих
У рахунок посмертного дару покійного Ієзекїїля Гопкінса з Лебанова, штат Пенсільванія, США, відкрито ще одну вакансію, на яку має право член Спілки; платня чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожний чоловік з рудою чуприною віком понад двадцять один рік, здоровий тілом і духом, може бути прийнятий до Спілки. Звертатись особисто в понеділок об одинадцятій годині в контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-корт, 7».
— Що це, хай йому всячина, може означати? — вигукнув я, прочитавши дивне оголошення двічі.
Холмс задоволено захихотів і аж засовався у своєму кріслі — ознака того, що в нього піднесений настрій.
— Не дуже ординарне оголошення, еге ж? — спитав він. — А тепер, містере Вілсоне, поверніться назад і розкажіть про себе, про свою домівку і той вплив, який це оголошення справило на ваше життя. А ви, докторе, зверніть увагу, що це за газета і за яке число.
— Це «Морнінг кронікл» за двадцять восьме квітня тисяча вісімсот дев’яностого року. Рівно два місяці тому.
— Чудово. Далі, містере Вілсон.
— Ну, я вже казав вам, містере Холмс, — мовив Джейбез Вілсон, витираючи з лоба піт, — що маю невеличку позичкову касу на майдані Кобург,неподалік Сіті. Діло не дуже велике, і останніми роками я ледве заробляв собі на прожиття. Колись я мав двох помічників, але зараз — лише одного; мені було б важко і одному платити, але він згодився працювати за половину платні, аби вивчити справу.
— А як звуть цього послужливого юнака? — спитав Шерлок Холмс.
— Вінсент Сполдінг, і він давно вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Вправнішого помічника, містере Холмс, годі й шукати. Я чудово розумію — він міг би влаштуватися набагато краще і заробляти вдвічі більше від того, що я йому плачу. Але, кінець кінцем, як він задоволений, то нащо мені підказувати йому такі думки?
Объяснение:
навiрно так)
мир сказок, волшебных , чудесных событий окружал меня с раннего детства. сказки читала мне бабушка, надев очки. потом, когда я подрос и научился читать, я читал сказки ей вслух, а она вязала под мое «сопровождение» теплые носки. нашими любимыми книжками были «снежная королева», «иван-царевич и серый волк», «котигорошек» и сказка «ох».
помню, что в детстве я не выдумывал собственных сказок и . ведь их и так хватало снаружи в мире, в книжках с картинками, в мультфильмах. мой мир в возрасте пяти-шести лет – это такая странная смесь современных американских фильмов, «мультиков», винни пуха, крокодила гены, поросенка фунтика и капитошки, тома и джерри. короче, сказок из телевизора.
папа мне сказал как-то в шутку, что около речушки, за мостом живет водяной. папа даже назвал его имя. серьезный какой-то водяной, который даже лодку может перегнать на другое место, если рассердится. ну, а в колодце живет русалки, это мне тоже папа «объяснил». после этих рассказов я, когда мы проезжали в трамвае речку и мост, расталкивал всех людей подряд и подбегал к окну смотреть. мне казалось, что водяной мне обязательно покажется. я сознательно полдня ждал и готовился, когда мы должны были ехать тем маршрутом.
единственная моя большая и «сказочная» мечта – я хотел летать и часами смотрел на небо. конечно, в своих мечтах я летал. и во сне тоже. это были незабываемые , фантастика.