Ренесанс Літерату́ра Відро́дження (література Ренесансу) — період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 16 століття в інших країнах Європи. Риси Відродження частково присутні і в літературах Сходу. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.
Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво.
Зародження епохи Відродження Редагувати
Своїм корінням культура Відродження пов'язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця «світська культура» не була ні поза релігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в «небесні висі», так і в «земний світ». При цьому світська культура Середньовіччя мала відносно автономний характер, бо не підпорядковувалася безпосередньо ні інтересам церкви, ні запитам богослов'я. Середньовічна світська культура займалася земними справами та турботами людини, що і призвело врешті-решт до розвитку моральної філософії, юриспруденції, медицини, математики, географії, історіографії, риторики. До виникнення поезії вагантів, куртуазної лірики, лицарського роману.
Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, а й в астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях світу (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина гається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З'явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Річ у тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття.
Ідентифікувати Відродження як самостійну історико-культурну добу дозволяють:
Власне світоглядне обличчя доби. Культура Відродження суттєво змінила акценти в середньовічній «картині світу», розгорнула у своїй драматичній еволюції (від самоствердження до заперечення) відмінні від власне середньовічної шкали цінностей свою естетику, свою жанрову структуру.
Принципово інший соціокультурний ритм. За доби Відродження відбулася різка інтенсифікація культурного і соціально-політичного життя суспільства у всіх його основних напрямах. Соціокультурна сфера розшаровується, насичується суперечливими, різноспрямованими тенденціями, стає різноплановою і загалом виявляється результатом складної взаємодії середньовічних, гуманістичних і позагуманістичних явищ. Новий вектор розвитку, пов'язаний з переорієнтацією свідомості з сакрального на земне, з небесного на людське, з потойбічної вертикалі на поцейбічну горизонталь, ніби роздвоює основні соціокультурні та суспільно-історичні явища доби Ренесансу.
Зрушення в сфері художньо-естетичної свідомості. Спочатку вони втілюються у вигляді певних стилів (класичний ренесансний стиль, маньєризм) і за часів пізнього Відродження започатковують певні початки Бароко і Класицизму, які виникнуть і розгортатимуться в наступну культурну епоху.
4) Наявна відмінність Відродження від попередньої культурної доби Середньовіччя і наступної культурної епохи 17-18 століть. На відміну від традиційної середньовічної культури, ренесансна культура функціонувала у незрівнянно локальні часові відрізки, не мала таких інституцій, щоб виступати механізмом регулювання основ сучасного собі суспільного життя. Тобто, культура Ренесансу не призвела до ренесансного типу державності. Нове розуміння людини як творця проявилося у ставленні до митців: на відміну від Середньовіччя, доба Відродження зберегла майже всі імена архітекторів, художників, скульпторів, ювелірів. Процес визволення митців від цехової залежності завершився створенням академій.
2.Отечественной войны 1812 года (конкретно: Бородинская битва), со старым артиллеристом.
3.Стихотворение Михаила Юрьевича Лермонтова "Бородино" ведется от лица старого солдата, который участвовал в Бородинской битве, тем самым передается искренность чувств, эмоций и переживаний, достигается правдивость описания, читателя полностью погружают в атмосферу сражения.
4.Отрывок из Крестьянские дети. Н.НИКРАСОВ (Мальчик Влас, 6 лет)
5.2
6.3
7.Самым заметным был Герасим мужчина двенадцати вершков роста, сложенный богатырем.
Объяснение:
“Смотрит ребенок и наблюдает острым и переимчивым взглядом, как и что делают взрослые, чему посвящают они утро. Ни одна мелочь, ни одна черта не ускользает от пытливого внимания ребенка...” И если мы сравним порядок жизни семьи Обломова и жизнь, описываемую Обломовым Штольцу, то получим две очень похожие картинки: Утро... Поцелуй жены. Чай, сливки, сухари, свежее масло... Прогулки с женой под синим-синим небом, по тенистым аллеям парка. Гости. Сытный обед. “В глазах собеседников увидишь симпатию, в шутке искренний, незлобный смех... Все по душе!” Вот идилИ в заключение мне хотелось бы сказать, что каждый из героев понимает любовь по-своему: для Обломова - это идиллия бесконечной нежности и спокойствия, для Ольги - долг, для Штольца - рациональное, логичное чувство, а для Агафьи Пшеницыной - возможность самоотдачи, жертвы ради любимого человека, и все они правы. Я же считаю, что в романе самой счастливой парой были Агафья и Илья Ильич Обломов, “обломовская утопия”.
И в заключение мне хотелось бы сказать, что каждый из героев понимает любовь по-своему: для Обломова - это идиллия бесконечной нежности и спокойствия, для Ольги - долг, для Штольца - рациональное, логичное чувство, а для Агафьи Пшеницыной - возможность самоотдачи, жертвы ради любимого человека, и все они правы. Я же считаю, что в романе самой счастливой парой были Агафья и Илья Ильич Обломов.