Дія повісті «Простодушний» (XVII 67) повністю розгорталася у Франції, хоча головний герой — індіанець з племені гуронів, який за збігом обставин опинився на території Європи. Незважаючи на доволі примітивну композиційну побудову та стриманий виклад думок, протягом твору наскрізно-простежувалася його сатирична спрямованість. У філософських повістях Вольтера даремно шукав психологізм, занурення у душевний світ персонажів, достовірне змалювання людських характерів або правдоподібний сюжет. Головне в них — загострене сатиричне зображення соціального зла, жорстокості та безглуздості існуючих суспільних інститутів та відносин. Цією суворою реальністю перевірялися справжня цінність філософських витлумачень світу. Звернення до дійсності, до її гострих суспільних і духовних конфліктів пронизала усю творчість Вольтера — його філософію, публіцистику, поезію, прозу, драматургію. При всій своїй злободенності вона глибоко проникала у сутність загальнолюдських проблем, які далеко виходили за межі тієї епохи, коли жив і працював сам письменник. • Повість побудована у формі «адаптації» «природної людини», не зіпсованої цивілізацією, до умов тогочасної дійсності, іншими словами — це процес перетворення Простодушного на звичайну людину. • «Природна людина» — «штучна» людина (продукт цивілізації) — головна суперечність твору. • У повісті «Вольтер» полемізував із Ж.-Ж. Руссо — творцем теорії про «природну людину» та згубний вплив цивілізації на неї. Головний герой «філософської повісті» належав до «нецивілізованого» індіанського племені гуронів і потрапив до Франції випадково. Все, що звичне для «цивілізованих» французів, викликало в юнака простодушне здивування (це підкреслене ім'ям героя). В центрі уваги ті риси французького життя, які, на думку письменника, суперечили здоровому глузду, природному єству людини: «Його розум, не викривлений помилками, зберіг усю свою природну прямизну. Він бачив речі такими, якими вони насправді є, між тим як ми, під впливом засвоєних у дитинстві поглядів, бачимо їх скрізь і завжди такими, якими вони ніколи не бувають». Природний розум вищий від здорового глузду, набутого в умовах цивілізації, бо остання наскрізь отруєна забобонами. В основі комічного у творі лежала саме невідповідність суджень природного глузду і загальнопоширених суспільних звичаїв (забобонів). Вольтер порушив питання про роль церковного життя для морального стану суспільства, яке висвітлювалося як в плані окремої людини, так і всієї держави, керівного апарату., юстиції. Головна сюжетна лінія — історія кохання Простака і юної вродливої Сент-Ів. Спочатку події відбувалися в Нижній Бретані, в пріораті Гірської богоматері. Своїми наївними, але влучними судженнями Гурон, сам того не знаючи, викривав різноманітні суспільні забобони і нісенітниці, зокрема поведінку людей, що заснована на буквальному розумінні релігійних приписів. У другій половині твору Простак, відзначившись у битві з англійцями, що напали на узбережжя, вирушив в Париж за заслуженою нагородою, а заодно за дозволом одружитися з коханою Сент-Ів. Проте «природний розум» не міг знайти спільної мови ні з «державним розумом», ані з «конфесійним розумом». Всі можновладці, до яких звертався Простак, а за ним і Сент-Ів, — це духовні особи; люди, що оточували героїв, говорили майже виключно на релігійні теми і дивилися на світ крізь призму конфесійності. Все суспільство розподілене на ворогуючі релігійні групи. Тут релігійність постала швидше не як забобон, а як прагматична, егоїстична позиція, що вела до особистого збагачення. Вольтер прагнув показати, що релігійність не надає французькому суспільству ніякого ладу, не робить його моральнішим і щасливішим. Твір відобразив атмосферу тих років, коли в більшості католицьких монархій почали забороняти діяльність єзуїтів, аж поки рішенням папи Климента XIV орден не був розпущений зовсім (XVII 73). Поблажливіше Вольтер ставився до янсеністів, до яких належить у повісті вчений в'язень Гордон. Іронічно звучало те, що саме у в'язниці, подалі від наукових осередків цивілізації, під керівництвом опального єретика, гурон здобув свої ґрунтовні знання про світ. Співчутливо згадували Вольтер і про гугенотів. Луї XIV, розірвавши «Нантський едикт», прирік на вигнання тисячі працьовитих і розумних людей, «силу — силенну рук, які могли б служити йому». Оскільки на переконання письменника, природний розум мав перемогти, наприкінці твору янсеніст Гордон «відмовився від своїх суворих переконань і став справжньою людиною». Повість закінчилася трагічно для її героїв. Маленька людина виявилася цілком беззахисною перед свавіллям можновладців. Всі її «природні почуття» — доброчесність, сердечність, віра в справедливість — безжально розтоптані державною машиною. Позиція англійських моралістів — Шефтсбері, Річардсона, Дефо та інших — не витримала перевірки сарказмом Вольтера.
Никитин по праву заслужил звание одного из самых замечательных мастеров русского пейзажа. В стихотворении «Зимняя ночь в деревне», датированном декабрем 1853 года, он с удивительной теплотой и проникновенностью описывает картины родной земли. Произведение отличается ясностью выражения мыслей, простотой, доступностью, реалистичностью. Это связано с творческой позицией поэта. Он был уверен, что вся прелесть состоит в простоте и правде. Пейзажная лирика Никитина мало похожа на стихотворения, созданные представителями «чистого искусства» (Тютчев, Фет, Анненского). У Ивана Саввича природа тесно связана с человеком, его отдыхом или трудом, что видно и по «Зимней ночи в деревне».Произведение можно условно разделить на три части. Сначала поэт представляет читателю картину ночного села — сияет месяц, блестит снег, вокруг стоит тишина, даже собачьего лая не слыхать. Далее с общего плана Никитин переходит на частный. Меняется место действия. Внимание автора акцентируется на избушке, где лежит больная бабушка. Не идет к ней сон. Мысли старушки заняты грядущей судьбой сирот, находящихся на ее попечении. Она боится, что сироты могут свернуть на кривую дорожку, связаться с плохими людьми. Третья часть стихотворения — вновь небольшая пейзажная зарисовка, что своеобразно закольцовывает композицию. Сельское сонное спокойствие нарушает сперва полночный крик петуха, затем — проезд на тройке «лихого песенника». В финале произведения все встает на свои места — деревню вновь окутывает тишина.Важную роль в стихотворении играют религиозные мотивы. В представлении Никитина Русь традиционная, Русь народная — это обязательно Русь православная. В «Зимней ночи в деревне» поэт упоминает храм, крест которого под облаками похож на свечу. Крестьянский люд отходит ко сну только после молитвы. Обращается к Господу и старушка. Она просит у Бога дать детям разум-силу, быть им оплотом. Естественно, в избушке у бабушки есть красный угол. На него также обращает внимание читателей Никитин, рассказывая о лампаде, чей огонь освещает «лик святых икон».«Зимняя ночь в деревне» — произведение этапное в творчестве поэта. Именно в нем закладывается важная для лирики Ивана Саввича традиция: писать стихотворные новеллы, включающие в себя и описания народного быта, и сюжет. Часто Никитина называют преемником Кольцова, воспевавшего жизнь и труд простых крестьян.
То тип человека, погрязшего в формализме. Его фамилия тоже из разряда «говорящих» . Больше всего Свиньина интересуют карьера и мнение о нем начальства. Он сначала сажает Постникова в карцер, а потом приказывает наказать палками: мол, и так легко отделался человека он презрительно называет «гуманерией» . Свой абсурдный приказ подполковник покрывает пустословием: «нечего разводить либеральные идеи!» .
Вынужден повиноваться ему и капитан Миллер. Этот умный человек, один из окружающих его военных туполобов, уважает подвиг Постникова, может быть, больше, чем сам солдат. Но формальный долг опять-таки велит ему слушаться старших по званию, и он наказывает Постникова. Уважение к формализму власти в конце рассказа проявляет и епископ, духовное лицо.
