нікому не відомо, що буде в майбутньому, але цим не сказано що заборонено мріяти про нього. багато людей стверджують що скоро будуть літаючі машини, будинки літаючі, жити на Марсі. але якщо правильно подумати, нас чекає зовсім інше. світ котиться до того, що скоро планета вимирає, люди забули що таке стежити за природою. молодь почне потихеньку стає дурними, так як освіта стає отримати неможливо. все більше з'являється хвороб, від яких немає вакцини. все більше з'являється людей, які вбивають тварин, навіть тих які занесені в червону книгу, тим самим припиняється розмноження живих організмів. тому потрібно задуматися, над вчинками людей
Відповідь:
Майбутнє — це незвіданий шлях, не доріжка, яка до кінця невідома звичайній людині. Життя буває різним, але кожному хочеться бачити себе у майбутньому радісним та щасливим. У всі часи людство приваблювало майбуття. Людям завжди хотілося випередити час, дізнатися, що ж їх чекає далі. Але час минав...
Колись я, як і всі діти, змінювала свої бажання щодо професії. Спочатку мені хотілося бути лікарем, потім вчителем і навіть дизайнером одягу... Та все це залишилося у дитинстві, у мріях. Зараз я тільки у шостому класі, але певна, що професію свою ще не обрала.
Щоб уявляти своє майбутнє, треба насамперед поставити перед собою ціль і намагатися досягти її. Тоді легше жити, бо людина знає, що їй потрібно від життя, знає, чого саме вона хоче.
Моя мета зараз — добре вчитися. Я вважаю, якщо захотіти, то все обов'язково здійсниться. Звичайно ж, майбутнє своє я уявляю світлим, хорошим. Варто лиш вірити у свої сили, у себе.
Як усе буде — покаже час. Та недаремно в народі кажуть, що людина — коваль свого щастя, вона сама будує власне
Пояснення:
Мой дедушка не воевал: он родился во время войны, в самом ее конце, в марте 1945 года. А вот прадедушка и прабабушка воевали.
Они и встретились на войне. Моя бабушка была медсестрой в госпитале на передовой, куда попал с ранением мой прадедушка.
Когда они встретились, моей прабабушке было тогда всего семнадцать лет. Чтобы попасть на фронт, она прибавила себе два года и пошла на войну добровольцем. Так тогда поступали многие. Дедушка тогда потерял ногу, и его, как он говорил, "списали вчистую" - отправили домой, потому что без ноги воевать было бы трудно.
Они с бабушкой потом переписывались и очень ждали писем друг от друга. Конвертов тогда не хватало, и лист бумаги складывали треугольником, на котором писали адрес. Скоро бабушку контузило - недалеко от ее палатки разорвался снаряд. Ее тоже отправили домой, потому что она стала плохо слышать. Они встретились с прадедушкой и поженились. Скоро родился и мой дедушка. Вот такая получилась история.