Я вырос на ветке большого раскидистого дуба в темной лесной чаще. С самого начала меня окружало множество таких же плотных и зеленых листков, как я. Когда ветви нашего дуба шевелил ветер, мы тихо переговаривались между собой. Мне было хорошо и спокойно среди братьев, я любил наш большой сильный дуб.Однажды налетела страшная буря. Небо в одночасье потемнело, поднялся сильный ветер, и я не удержался на своей ветке. Меня сорвало и понесло в дальние дали. Мои братья, наш дуб и лес стремительно от меня отдалялись и вскоре совсем скрылись из виду. Я даже не успел с ними попрощаться.
Я летел и летел, пока не стих ветер. Тогда я стал снижаться и очутился в степи. Солнце палило нещадно, вокруг не было ни единого деревца, под которым я мог бы укрыться в тени. Никогда прежде я не был в таких местах, только слышал рассказы о них от прилетавших на наши ветви птиц.
Я стал понимать, что желтею и тускнею. Сердце мое наполнилось печалью и тоской по дому. Не было рядом ни братьев, ни друзей, я был совершенно одинок в этом чужом краю. Ветер гонял меня с места на место, но я так и оставался в степи. Много горя и испытаний выпало на мою долю.
В один из дней ветер снова поднял меня и понес. Я уже не ожидал ничего хорошего, но вдруг он вынес меня на морской берег. Моим глазам предстала прекрасная картина. Синие волны разбивались о каменистый берег, оставляя после себя белую пену, а на берегу стояло красивое ветвистое дерево.
Меня прибило к его корням и я взмолился о приюте. В моем сердце появилась надежда, что оно даст мне свою тень и станет для меня домом. Взамен я обещал рассказать много интересных историй. Но гордое дерево отвергло меня, сказав, что я слишком сухой и пыльный и совсем не пара его свежим листкам.
Надежда угасла во мне, оставив лишь грусть и разочарование. Видимо, не найти мне пристанища, так и останусь изгнанником навечно.
Напевне, в житті кожної людини настає час, коли вона змушена озирнутися на свій життєвий шлях і замислитися над власною долею.
Здавалося, в житті Скруджа такий момент не настане ніколи. "Це був старий грішник — заздрісний, жадібний, твердий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри". І торував він дороги життя, "нехтуючи людським співчуттям". Щоб розбудити душу такої людини, потрібне диво. І Діккенс творить таке диво. У Різдвяну ніч Скрудж вирушає в подорож у часі та просторі, щоб віднайти своє людське серце.
До Скруджа приходить дух минулого Різдва, й одна по одній змінюються картини життя Скруджа. Ось він бачить рідне село і себе маленьким самотнім хлопчиком, покинутим близькими. Найулюбленішим заняттям цього хлоп'яти було читання. Він тоді уявляв себе Робінзоном, мріяв про великий світ і пригоди. Пригадавши все це, Скрудж заплакав, шкода йому стало і себе малого, і своїх дитячих мрій. Потім побачив він свою маленьку сестру, яка щирим серцем любила його, жаліла й умовила батька забрати хлопця з пансіону додому. І соромно стало Скруджеві, що він відмовився прийти на Різдво до племінника, бо тепер вважав родинні почуття дурницею. Дух Минулого Різдва нагадав Скруджеві, що він був колись веселим і щасливим, радів людям і життю, але гроші поступово заступили в його серці всі почуття.
Потім прийшов Дух теперішнього Різдва. Разом із ним перенісся Скрудж в домівки свого бідного писаря, племінника. Скрізь раділи, святкували Різдво, сподівалися на краще. Чув Скрудж, як в обох родинах згадали його ли і побажали щастя.
Птичка летает,
Птичка играет,
Птичка поет;
Птичка летала,
Птичка играла,
Птички уж нет!
Где же ты, птичка?
Где ты, певичка?
В дальнем краю
Гнездышко вьешь ты;
Там и поешь ты
Песню свою.