«Учитесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…» — ці слова великого Кобзаря українського народу Т. Г Шевченка не втратили актуальності і в наші часи. На жаль, проблема відірваності наших співвітчизників від свого коріння, їхнього незнання історії свого краю і Вітчизни, незнання свого роду і походження залишається особливо болючою й сьогодні. Та причиною нашого всенародного лиха є не тільки це. Адже ще більш болючим для справжніх українців є факт небажання окремих представників нашого народу зберігати і примножувати українські традиції та звичаї, знати рідну мову і спілкуватися саме нею.
Будучи освіченою та інтелігентною людиною, Тарас Шевченко добре усвідомлював свій власний обов’язок перед народом, з якого він вийшов. Тому він і засуджував тих «патріотів», які схилялися перед іноземним і цуралися вітчизняного:
«У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля».
Особливо сильно хвилювала великого Кобзаря доля української мови, якої сам ніколи в житті не відрікався, а у багатьох своїх творах оспівував її чарівність, поетичність і мелодійність.
Але сьогодні занедбана не тільки мова, а й минуле, пам’ять, історія нашого народу. Багато українців не знають «чия правда, чия кривда і чиї ми діти», як писав Т. Шевченко у вірші «До Основ’яненка». Упродовж десятиліть і навіть століть нашу історію будуть розповідати нам інші, інші привчать нас до нашої культури і музики, інші навчать нас наших пісень. Т. Шевченко впевнений, що саме в цьому наша безпорадність і головна помилка. Поет закликає нас «подивитися лишень добре, пригадати тую славу», яка «спала на козацьких вольних трупах», яка «кров’ю умивалась». В цих рядках закладена безмежна сила почуттів автора до рідної землі.
