Вместо арифметики школьников отправили копать картошку. Ребята были рады такой замене, придумали развлечение: на прут лепили комок земли и запускали его в небо. Кто дальше и выше. Герой наклонился к земле, и неожиданно получает удар между лопатками. Это Витька так неудачно пошутил. Было не столько больно, сколько обидно. От неожиданности и оттого, что в спину. Герой решил отомстить. Он раньше всегда защищал Витьку, поддерживал его. А он ударил исподтишка. План мести заключался в том, что герой пригласит бывшего друга в лес. Там он треснет обидчика по уху, а потом морду набьет. Так заранее злорадствовал герой, предвкушая удовольствие от мести.
На перемене герой пригласил Витьку жечь теплинку. Тот посмотрел подозрительно. Согласился. Герой заверил его в том, что обида давно забыта. Только вышли на гору, Витька увидел норку. Похоже, тут жили шмели. Возможно, в норке остался от них мед. Ребята стали раскапывать. Вытачивали лопатки перочинным ножом и ковыряли ими твердую землю. Ничего не нашли. Потом ребята набрели на стайку рыжиков. Сбегали домой за солью для грибов и украли у матери Витьки два яйца, чтобы запечь на углях.
Герой все ждал подходящего момента, чтобы огреть обидчика по уху. Сзади, как он его на картошке. Но все время откладывал. Было интересно и не хотелось портить такой хороший солнечный день. Яйца положили в вырытую ямку, закопали. Сверху подожгли сосновую веточку. Она горела ярко и весело, как будто танцевала. На нее складывали сухие веточки, потом палочки. Пожарили рыжиков. Они аппетитно шипели на огне, соль на них трещала, палочки обуглились. Выкопали и съели печеные яйца. Вкуснятина! Герой решил исполнить свою месть по дороге домой. Витька предложил сходить на речку, помыться от земли и золы, напиться после пересоленных рыжиков. Замечательные идеи приходят в голову с оттопыренными ушами.
Хороший друг. Герой решает, что отомстит Витьке потом, если он снова ударит его по спине когда-нибудь. На душе становится легко и тепло, как от той теплинки, которую они вместе жгли в осеннем лесу.
Над озерами, річками,
На полянах лісових,
На стрімких високих горах,
На просторах степових, —
Де лише сіріє стежка
Або вкрився збіжжям лан,
Скрізь розкидались оселі
Наших прадідів слов’ян.
Оселялись цілим родом:
Що людина, як одна?!
Кревні люди — рід складали,
Кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший
Цілим родом керував,
Видавав щодня накази,
Правив, милував, карав.
Кожне плем’я мало князя,
Князь судив, водив на бій,
Першим був він у відвазі
І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним
До ладу і боротьби,
Віче іншого на князя
Вибирало без журби.
На річках, високих горах,
Серед багон і болот
Городи, міцні твердині
Будував собі народ.
Коли ворог йшов війною,
Метушилось все, як рій,
Замикалися ворота,
Починався лютий бій.
Бились, кидали каміння,
Крізь баркан окріп лили,
Попіл сипали у очі,
Гострі кидали коли…
Ось і ворога відбито,
Все минуло: гнів і жах…
Кревні плачуть над борцями,
Що звалилися в боях.
І дають їм у могилу
Зброю, вбрання і харчі,
Щоб вони не знали лиха,
На тім світі живучи.
На сумних могилах тужать
І справляють тризну там
І несуть на сизі гори
Жертви праведним богам.
Але все поволі, тихо
Тоне в річці забуття,
І на березі зеленім
Квітне радісне життя…
На луці палає ватра,
На луці ідуть танки.
Тут в вінках цвітуть дівчата,
Там співають парубки.
В цю таємну ніч Купала
В лісі папороть цвіте,
Розцвітає, обсипає
Цвіт-проміння золоте.
Промовляє звір до звіра.
Хто підслуха мову їх,
Хто у лісі найде квітку —
Найде скарбів цілий міх.
А пісні все далі ллються,
Вже поблідли і зірки,
А ще огнища палають
І мережаться танки.
На кийки стоять схилившись
Бородаті віщуни
І розказують, що буде
І з якої сторони.
Роздають недужим зілля,
Щось шепочуть і плюють…
Сих водою напувають,
Тим камінчики дають.
І здається, з лісу вийшов
На узлісся сідловик.
Став, заслухавсь, задивився…
Стрепенувсь і знову зник.
І здається, щойно бігли
Тут русалки польові
І розсипали зі сміхом
Самоцвіти по траві.
Але схід зайнявся сонцем,
Хмари в золоті, в огні…
І самотньо одцвітають
Зблідлі ватри вдалині.
