Яким характером мав мати російська людина, аби здолати кривду моральні випробування, послані долею. Що зміг зберегти у душі? Такі питання задає своїх читачів Михайло Шолохов у своєму оповіданні «Доля людини».Испокон віці найкращими рисами людського характеру вважалися стійкість, великодушність, чесність, мужність, вірність, вміння любити, патріотизм, працьовитість, самовідданість. Такими рисами має головним героєм оповідання Шолохова «Доля людини» Андрій Соколов. Свідчення того - його життя.Помыкавшись по белу світу, Андрій осів у Воронежі, знайшов дівчину «до душі». «Хороша попалася мені дівка! Смирная, весела, догідлива і розумниця, не мені подружжя... Не було вродливіша і желанней її, був у світі не залишиться!». Зажили Андрій та Ірина щасливо, радуючи одне одного. Їх любов подарувала їм дітей, які, своєю чергою, радували своїх. А «старшенький, Анатолій, виявився таким здатним до математики, що про них навіть з газети писали». Своє щастя герой бачить у простих радощах життя. Головне йому - будинок, копил сім'ї, здоров'я дітей, повагу один до друга. «Чого ще більше треба?» - запитує Андрій Соколов. У його житті усе гармонійно, майбутнє бачиться ясно. Однак у світ, побудований так бережно і любовно, вривається війна. Андрій Соколов починає свій виступ зі спогадів про мирного життя, тому, що десяти роках те, що здавалося звичайним, стало дорожче.Зворушлива сцена прощання Андрія з родиною розкриває нам його чутливу люблячу душу. Дітей своїх він називає ласкаво «Настуся і Олюшка». Назавжди залишилася у пам'яті героя його єдина й улюблена дружина. «Такий вона й пам'яті мені протягом усього життя залишилася: руки, притиснуті до грудях, білі губи й широкі розкриті очі, повні сліз». Свою вірність любові Андрій довів: адже від дня смерті його дружини минуло кілька років, і і залишалося одне. Спогади Андрія сповнені гіркоти через те невдоволення, яку він виявив стосовно дружині. «Зло мене тут є взяла! Силою я розняв її руками і легенько штовхнув в плечі...» А відштовхнув її за слова: «Родненький мій... Андрійко... не побачимося... ми з тобою... більше... у цьому... світлі...»Тут неможливо згадати плач Ярославни. Ірина притиснулася до чоловіка, «як лист до гілці», «сама вся вперед хилиться, ніби хоче піднятися проти сильного вітру». Так, сильний вітер обрушився про країну. І пішла мирне життя... І, може, не дружину зовсім відштовхнув Андрій від, та її пророчі слова, не в них вірити, шукаючи швидке повернення.Військова доля Андрія Соколова давалося важко. Недовго довелося йому повоювати. Потрапив в полон травні 1942 року під Лоховеньками. Хотів стоячи зустріти свою смерть, так не розстріляли його, а взяли його в полон. І тут виявив свій характер Соколов. «Бачиш, яке діло, братуха, ще з першого дня задумав я йти до своїх. Але хотів напевно» У полоні Соколов виказав вищі людські якості: щирість, безстрашність, до ближнім. «Важко мені, братуха, згадувати, та ще важче розповідати у тому, що довелося пережити у полоні.Як пригадаєш нелюдские борошна, які довелося винести там, у Німеччині, як пригадаєш всіх друзів-товаришів, які загинули, замучені там, в таборах, серце не у грудях, а горлянці б'ється, як важко стає дихати...»Особливо яскраво проявився характер Андрія в сцені допиту у Мюллера. Він побоявся сказати безжалісному коменданту табору про нестерпні умови праці. Попри те що, що цілком залежав від коменданта, поводився з великим гідністю. Саме це гідність і оцінив комендант Мюллер, назвавши Андрія Соколова «справжнім російським солдатом». А визнання ворога важить багато. У цьому сцені характер Андрія Соколова розкривається з героїчної боку. Голодний і смертельно утомлений, стоячи перед смерті, він залишався людиною, зберіг свою честь.По поверненню від Мюллера Соколов розділив усе, що дав йому комендант між всіма військовополоненими: «дісталося кожному хліба порціями зі сірникову коробку, кожну крихти брали на облік, ну, а сала, сам розумієш, - лише губи помастити. Проте поділили без образи». Отже, можна відповісти такі риси характеру героя, як щедрість і доброту.Втікши з полону, Андрій Соколов замислився про залишеній у Воронежі сім'ї, про щастя у рідному домі - важливі людські цінності. Проте доля не пощадила його. Він дізнається страшну звістку загибелі своєї сім'ї. «У червні сорок другого року німці бомбили авіазавод, і жодна важка бомба потрапила просто у мою хатенку. Ірина дочки були саме вдома... Далі отримав то від полковника місячну відпустку, за тиждень був у Воронежі. Пішки дотопал до мосту, де колись сімейно жив. Глибока воронка, налита іржавою водою, колом бур'ян до пояса... Глушина, тиша цвинтарна. Ой, і тяжко було мені, братуха!»Втрата своїх близьких і вдома принесла у життя героя порожнечу. Він залишилася сама однією з усіма мінливостями долі. Лише за мить «зблиснула йому радість, як сонечко через хмари: знайшовся Анатолій». І знову виникла надія відродження сім'ї, з'явилися «старечі мріяння» про майбутнє сина, внучатах.
Иуда рыжий и безобразный мальчик. Все его лицо было в синяках. Одежда его была в клочьях от постоянных драк с уличными мальчишками. Вместе с Иисусом они делали птичек из глины. У Иуды птички выходили кривобокими и поэтому не могли стоять. Потом они начали раскрашивать своих птиц. У Иисуса птички получались яркими и добрыми, Иуда не смог раскрасить ни одной своей птички. Иисус раскрашивал своих птичек солнечным светом. А Иуде луч не давался в руки. Потом, когда Иисус хотел раскрасить птичек, Иуда отказался и растоптал всех своих птичек, потом со злости растоптал и птичек Иисуса. Остались только три птички. Они замахали своими крылышками и улетели. Когда Иуда увидел, что птички по приказу Иисуса расправили крылья и полетели - он зарыдал. Он валялся в пыли перед Иисусом, целовал его ноги и просил растоптать его. "Ибо Иуда любил Иисуса, восхищался им, боготворил и ненавдел его в одно и то же время"
Вот ответ: 1. Почему именно так названа новелла, ведь в ней рассказывается и о других героях?Новелла названа по имени Маттео Фальконе, потому что самое главное в ней — характер и жизненные принципы именно этого героя.2. Чем интересна земля маки? Что сразу может насторожить читателя?«Маки — родина корсиканских пастухов и всех, кто не в ладах с правосудием». Корсиканские земледельцы, чтобы удобрить свою землю, просто сжигают часть леса, после сбора урожая оставляют солому, а на следующую весну корни сожжённых деревьев пускают частые побеги. Через несколько лет эти побеги достигают порядочной высоты — вот эта-то густая поросль и называется «маки». Читатель настораживается с самого начала новеллы, когда читает такую фразу: «Если вы убили человека, бегите в маки Порто-Веккьо, и вы проживёте там в безопасности, имея при себе доброе ружьё, порох и пули...»3. Какие качества характера Маттео Фальконе принесли ему необыкновенную известность?Маттео Фальконе прославила его необычайная меткость, а также верность древним неписаным законам местности маки. «Его считали таким же хорошим другом, как и опасным врагом; впрочем, услужливый для друзей и щедрый к бедным, он жил в мире со всеми в округе Порто-Веккьо. Но о нём рассказывали, что в Корте, откуда он взяч себе жену, он жестоко расправился с соперником, который слыл за человека опасного как на войне, так и в любви...»4. Как вёл себя Фортунато с бандитом и с полицейскими? Как отнёсся Маттео к поступку сына? Что его особенно возмутило и почему он произнёс: «Мой ли это ребёнок?»Фортунато не боится ни бандита, ни полицейского, держится с ними вполне независимо и свободно: он уверен в том, что сына Маттео Фальконе никто не тронет. Проблема мальчика в другом. Он спрятал бандита и пообещал ему: «Не бойся ничего». А сам предал его за серебряные часы. Маттео крайне болезненно отнёсся к поступку своего сына: для него, человека, верного корсиканским традициям (в частности, обычая гостеприимства), Фортунато — подлый корыстолюбивый предатель. Он даже спрашивает Джузеппу: «Мой ли это ребёнок?», потому что не верит, что у него, хранителя этих традиций и обычаев, человека чести, может быть такой сын.
