В русской классической литературе существуют два произведения с одинаковым названием - это повести «Детство», написанные Л. Толстым и, позже, М. Горьким. Оба произведения автобиографичны – в них писатели рассказывают о своем детстве, окружавших их людях, тех условиях, в которых они воспитывались. Почему Толстой и Горький решили обратиться именно к этой поре своей жизни? Что они хотели сказать читателю? Думаю, оба писателя считали детство одним из самых важных этапов в жизни человека, когда он познает окружающий мир, учится любить и ненавидеть, решает, что лучше – добро или зло. В детстве, по мнению Толстого и Горького, закладывается характер ребенка, поэтому так важно, чтобы это время было счастливым. Именно о счастливом детстве рассказывает нам в своей повести Толстой. Мы видим, что главного героя Николеньку окружают любящие его люди – маменька, гувернер Карл Иванович, няня, отец, братья и сестры, бабушка. Все они заботятся о мальчике, стремятся сделать все, чтобы он был счастлив. Конечно, в жизни Николеньки случаются и огорчения, неудачи, разочарования. Однако из них он делает правильные выводы. Это и мысль о том, что не нужно обижать тех, кто тебя любит (вспомним эпизод с Карлом Ивановичем) или кто слабее тебя (эпизод с Иленькой Грапом). Это и мысль, что ценность человека измеряется его душевными качествами, а не социальным положением (эпизод с няней Натальей Савишной). Это и горькое открытие, что близкие люди не всегда будут с тобой, что они смертны (смерть горячо любимой маменьки) и так далее. С совершенно иным детством мы сталкиваемся в повести Горького. Ее герою Алеше не так повезло, как Николеньке. После смерти отца Алеша попал в семью деда, где царили суровые нравы. Здесь никто не заботился о детях, не дарил им любовь и ласку, как в семье Николеньки. Каждый из Кашириных жил сам по себе, считая врагами даже членов своей семьи. Поэтому в доме деда часто случались скандалы, ссоры, драки. Конечно, такая обстановка угнетала маленького героя. Жить в доме деда ему было бы совсем невыносимо, если бы не бабушка, которая стала для Алеши «лучом света». Только она дарила внуку так необходимую ему любовь, ласку, заботу. Без них, я думаю, Алеша превратился бы в озлобленного или пропащего человека, как многие вокруг него. А этот герой нашел в себе силы остаться добрым, справедливым, милосердным. И в этом он похож на Николеньку Иртеньева, который тоже всегда стремился к добру и справедливости. Таким образом, повести «Детство», написанные Толстым и Горьким, - это не только образцы «высокой» литературы. Это еще и ценные психологические документы, которые раскрывают внутренний мир ребенка, достоверно и ярко передают его переживания, показывают, что влияет на формирование характера маленького человека. Толстого и Горького с полной уверенностью можно назвать писателями-гуманистами, ведь они в своем произведении призывают к гуманному отношению к детям, к проявлению внимания, заботы, любви. Именно поэтому, как мне кажется, их повести «Детство» стоят в ряду лучших произведений отечественной и мировой литературы.
Корабель рятувальники виявили в Малаккській протоці, приблизно в 80 кілометрах від місця його останнього виходу в ефір. В газетах потім було описано моторошне видовище, побачене сходами на судно людьми. Капітан лежав на містку, інші офіцери і матроси - в рульовій і штурманської рубки, в кают-компанії, на своєму робочому місці сидів і мертвий радист, який, очевидно, й подав сигнал лиха. Мертвий був навіть корабельний пес. Морда тварини була оскалена, а на обличчях людей застиг вираз жаху. Але ні у кого на тілі не було ні ран, ні яких-небудь пошкоджень. Напад піратів виключалося, тому як всі цінності виявилися на місці. І це не єдина катастрофа такого роду в ХХ столітті.У 1955 році в Тихому океані була помічена американська яхта «МВ Еліта» без слідів екіпажу, зате з повним запасом води, їжі і недоторканими рятувальними засобами. У подібному стані ще через п'ять років в Атлантиці помітили дві британські яхти. У 1970 році загадковим чином зникла команда з англійської суховантажу «Мільтона». У 1973 році потерпіла крах норвезька рибальська «Анна» - були свідки її загибелі з інших судів, які говорили, що екіпаж на палубі був відсутній. Список можна продовжувати...Голос моря Подібні події відбувалися і до ХХ століття - досить згадати історію зі знаменитою «Марією Челестой». Що стало їх причиною? Відповіді на це питання ніхто дати не може до цих пір. Але ще в 1937 році одну з найбільш розумних версій запропонував радянський гидрофизик Володимир Шулейкін. Проходячи по Карскому моря на гідрографічне судно «Таймир», один з фахівців звернув увагу, що, коли він наближає до вуха куля - зонд, наповнений воднем, то відчуває різкий біль в барабанної перетинки. Відсунув куля - біль пройшла. На цьому ж кораблі знаходився і Володимир Шулейкін. Він зацікавився дивним явищем і незабаром опублікував статтю, в якій доводив, що вітер, що проноситься над гребенями хвиль штормового моря, збуджує в повітрі не чутні нашим вухом низькочастотні інфразвукові коливання, дуже шкідливі для людини. Причому при частоті нижче 15 герц вплив посилюється: страждає не тільки барабанна перетинка, але і виникає розлад мозкових центрів, наприклад зору, а при частоті нижче 7 герц при певних умовах люди вмирають. Іншими словами, де-то вирує шторм, там з'являється генератор - джерело інфразвуку, хвилі якого поширюються дуже далеко. Його-то гач на «Таймир» і зумів «почути» завдяки наповненої воднем оболонці, яка стала резонатором цих інфразвукових коливань, болючих для людського вуха. Цей ефект Володимир Шулейкін назвав «голосом моря».Смертельна звукова хвиляПри вивченні фізіологічної дії великої інтенсивності інфразвуку на живий організм виявлені разючі явища. Тварини відчувають відчуття тривоги, безпричинного страху. Це підтверджують також дослідники-добровольці, які побували в експериментальних інфразвукових камерах.Як показали досліди французького професора Гавро, інфразвук з частотою 7 Гц смертельний для організму. А під час шторму в морі генерується інфразвук з частотою близько 6 Гц. Якщо інтенсивність коливань менше смертельній, на людей обрушується хвиля безпричинного страху і жаху. Цей стан посилюється ще більше, якщо корпус або щогли корабля потрапляють у резонанс і стають як би вторинним джерелом інфразвуку, під впливом якого знавісніла команда в паніці залишає судно. Недарма на багатьох таких судах виявляються зламаними щогли, хоча метеозведення говорять про відсутність сильних вітрів у цьому районі
Ёсць старая, як свет, ісціна: мінулае павінна вучыць нас, як жыць сёння. I хто гэтага не ўсведамляе, асуджаны на нябыт. Пароль неўміручасці, гарантыя і падмурак будучага -памяць пра мінулае, веданне яго. Галоўны герой рамана М. Зарэцкага «Вязьмо» Сымон Карызна так усведамляе свой крах і трагедыю: «Няма мінулага ў мяне... разумееш? Будучыня - глупства, а галоўнае - мінулае... Звычайна кажуць іначай, а ў мяне, наадварот, акураттак... Няма на што абаперціся, каб ступіць у будучыню... Няма падставы, які кажуць, будучыні...»«Знішчыць нашы ўсе сляды, каб не ведалі і ўнукі, хто такія іх дзяды» - такі «вір ашукі» ўсіх заваёўнікаў, што ішлі «мілы край наш зваяваць» (Якуб Колас). Любая таталітарная сістэма таксама ставіць на мэце «нашы скарбы апаганіць, душу вынесці на здзек». I вынішчэнне душы найперш пачынае з вынішчэння памяці народа, з разрыву самых моцных повязяў паміж вякамі і пакаленнямі.«Хто згубіў памяць - згубіў усё», - папярэджвае нас У. Караткевіч. Даследчыкі сівой мінуўшчыны бачаць сваё прызначэнне, паводле слоў Караткевіча, у тым, каб нанава ствараць свой народ, у якога некалі, адбіраючы яго край, разбураючы яго гнёзды, адабралі і памяць. Памяць пра мінулае ёсць памяць пра будучыню.«На гістарычных сюжэтах я стварыў сваю матрыцу будучага... Кожны гістарычны сюжэт - гэта адкрытая размова з сучаснікам» - так пра сваё пісьменніцкае крэда сказаў сам У. Караткевіч. Ён «размаўляе» з намі пра многае. Яго кнігі - гэта кнігі не толькі і не столькі пра паўстанні, войны, змаганні, колькі кнігі пра годнасць і гонар, «о подвигах, о доблести, о славе», пра тое, што трэба жыць не прыніжаючы і не прыніжаючыся.Мінулае ў кнігах У. Караткевіча вучыць нас, што гонар і годнасць чалавека ў тым, «каб быць незалежным з моцнымі, роўным з роўнымі, памяркоўным для ніжэйшых. У гым, каб быць добрым для жанчын, дзяцей, слабых, пераможаных. У тым, каб быць літасцівым да звяроў...».Разам з Алесем Загорскім, героем рамана «Каласы пад сярпом тваім», і мы ўсведамляем, што ёсць самае страшнае, «страшней за чуму, вайну, страшней за ўсё на свеце». Гэта - няволя, прыгон, бо яго выявай з'яўляецца рабская псіхалогія, а не толькі галеча і фізічнае вынішчэнне народа. Духоўнае вынішчэнне намнога страшнейшае. Не ўсведамляць гэта - знішчыць будучыню, бо «ў рукі галодных беднякоў будуць аддадзены ворагі ўсіх краін, бо прыніжаны будуць самыя магутныя». I адданне тое і прыніжэнне заўсёды адбываецца з «сякерай пры дрэве».
Почему Толстой и Горький решили обратиться именно к этой поре своей жизни? Что они хотели сказать читателю? Думаю, оба писателя считали детство одним из самых важных этапов в жизни человека, когда он познает окружающий мир, учится любить и ненавидеть, решает, что лучше – добро или зло. В детстве, по мнению Толстого и Горького, закладывается характер ребенка, поэтому так важно, чтобы это время было счастливым.
Именно о счастливом детстве рассказывает нам в своей повести Толстой. Мы видим, что главного героя Николеньку окружают любящие его люди – маменька, гувернер Карл Иванович, няня, отец, братья и сестры, бабушка. Все они заботятся о мальчике, стремятся сделать все, чтобы он был счастлив.
Конечно, в жизни Николеньки случаются и огорчения, неудачи, разочарования. Однако из них он делает правильные выводы. Это и мысль о том, что не нужно обижать тех, кто тебя любит (вспомним эпизод с Карлом Ивановичем) или кто слабее тебя (эпизод с Иленькой Грапом). Это и мысль, что ценность человека измеряется его душевными качествами, а не социальным положением (эпизод с няней Натальей Савишной). Это и горькое открытие, что близкие люди не всегда будут с тобой, что они смертны (смерть горячо любимой маменьки) и так далее.
С совершенно иным детством мы сталкиваемся в повести Горького. Ее герою Алеше не так повезло, как Николеньке. После смерти отца Алеша попал в семью деда, где царили суровые нравы. Здесь никто не заботился о детях, не дарил им любовь и ласку, как в семье Николеньки. Каждый из Кашириных жил сам по себе, считая врагами даже членов своей семьи. Поэтому в доме деда часто случались скандалы, ссоры, драки.
Конечно, такая обстановка угнетала маленького героя. Жить в доме деда ему было бы совсем невыносимо, если бы не бабушка, которая стала для Алеши «лучом света». Только она дарила внуку так необходимую ему любовь, ласку, заботу. Без них, я думаю, Алеша превратился бы в озлобленного или пропащего человека, как многие вокруг него. А этот герой нашел в себе силы остаться добрым, справедливым, милосердным. И в этом он похож на Николеньку Иртеньева, который тоже всегда стремился к добру и справедливости.
Таким образом, повести «Детство», написанные Толстым и Горьким, - это не только образцы «высокой» литературы. Это еще и ценные психологические документы, которые раскрывают внутренний мир ребенка, достоверно и ярко передают его переживания, показывают, что влияет на формирование характера маленького человека.
Толстого и Горького с полной уверенностью можно назвать писателями-гуманистами, ведь они в своем произведении призывают к гуманному отношению к детям, к проявлению внимания, заботы, любви. Именно поэтому, как мне кажется, их повести «Детство» стоят в ряду лучших произведений отечественной и мировой литературы.
Беру!