Вкомедии грибоедова “горе от ума” мы можем наблюдать столкновение двух различных эпох, двух стилей жизни, что реалистически показано автором в его бессмертном произведении. различие в мировоззрении старого московского барства и передового дворянства в 10—20-е годы xix столетия составляет основной конфликт пьесы - столкновение “века нынешнего” и “века минувшего”. “век минувший” представляет в комедии московское дворянское общество, которое придерживается устоявшихся правил и норм жизни. типичный представитель этого общества - павел афанасьевич фамусов. он живет по старинке, своим идеалом считает дядю максима петровича, который являлся ярким примером вельможи времен императрицы екатерины. однако, для того чтобы достичь такой жизни, он “ вперегиб”, прислуживался, играл роль шута. фамусов боготворит тот век, но чувствует, что он уходит в прошлое. недаром он сетует: “тогда не то, что ” . традиции минувших дней слишком сильны. сам чацкий оказывается их жертвой. он со своей прямотой, острословием, дерзостью становится возмутителем общественных правил и норм. и общество мстит ему. при первой же встрече с ним фамусов называет его “карбонарием”. однако в беседе со скалозубом отзывается о нем неплохо, говорит, что он “малый с головой”, “славно пишет, переводит”, при этом сожалеет, что чацкий не служит. но у чацкого на этот счет свое мнение: он хочет служить делу, а не лицам. пока же, видимо, в россии это невозможно. на первый взгляд, может показаться, что конфликт между фамусовым и чацким - это конфликт разных поколений, конфликт “отцов” и “детей”, но это не так. ведь софья и молчалин - молодые люди, почти сверстники чацкого, но они в полной мере принадлежат “веку минувшему”. софья не глупа. доказательством тому может служить и любовь чацкого к ней. но она впитала философию отца и его общества. ее избранник - молчалин. он тоже молод, но тоже дитя той, старой среды. он полностью поддерживает мораль и нравы старой барской москвы. и софья, и фамусов отзываются о молчалине хорошо. последний держит его на службе, “потому что деловой”, а софья резко отвергает нападки чацкого на ее возлюбленного. она говорит: конечно, нет в нем этого ума, что гений для иных, а для иных но для нее ум не главное. главное же, что молчалин тих, скромен, услужлив, обезоруживает батюшку молчанием, никого не обидит. в общем, идеальный муж. можно сказать, качества чудесные, но они лживы. это лишь маска, за которой скрывается его сущность. он готов “угождать всем людям без изъятья”, как учил его батюшка. он идет настойчиво к своей цели - теплому и денежному местечку. чацкий, попадая в эту среду после долгого отсутствия, вначале настроен доброжелательно. он стремится сюда, ведь “дым отечества” ему “сладок и приятен”, но этот дым оказывается для него угарным газом. он встречает стену непонимания, отторжения. его трагедия заключается в том, что на сцене он один противостоит фамусовскому обществу. но в комедии упоминается двоюродный брат скалозуба, который тоже “чудит” — “службу вдруг оставил”, заперся в деревне и книги стал читать, а ведь ему “следовал чин”. есть и племянник княгини тугоуховской “ и ботаник” князь федор. но есть и репетилов, который гордится своей причастностью с некоему тайному обществу, вся деятельность которого сводится к “шумим, братец, шумим”. но чацкий не может стать членом такого секретнейшего союза. чацкий, видимо, является не только носителем новых взглядов и идей, но и выступает за новые нормы жизни. ведь он путешествовал по европе, которая переживала революционные брожения. в комедии прямо не говорится о том, что чацкий - революционер, но это можно предположить. ведь и фамилия его “говорящая”, она созвучна фамилии чаадаева. помимо общественной трагедии, чацкий переживает и трагедию личную. его отвергает любимая софья, к которой он “летел, дрожал”. более того, с ее легкой руки его объявляют сумасшедшим. итак, чацкий, не приемлющий идеи и нравы “века минувшего”, становится возмутителем спокойствия в фамусовском обществе. и оно его отвергает. на первый взгляд, поделом, ведь чацкий - насмешник, острослов, возмутитель спокойствия и даже оскорбитель. так, софья говорит ему: случалось ли, чтоб вы, смеясь? или в печали? ошибкою? добро о ком-нибудь сказали? но понять чацкого можно. он переживает трагедию личную, он не находит дружеского сочувствия, он не принят, он отвергнут, он изгнан, но и сам герой не мог бы существовать в таких условиях. “век нынешний” и “век минувший” сталкиваются в комедии. время минувшее еще слишком прочно и порождает себе подобных. но время перемен в лице чацкого уже настает, хотя еще слишком слабо. "“век нынешний” сменяет “век минувший”, ибо это непреложный закон жизни. появление чацких-карбонариев на рубеже эпох естественно и закономерно.
1) автори пам'ятника — відомий радянський скульптор м. г. манізер і архітектор й. г. лангбард .2) енгельгардт 3) остап вересай4) «хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать», — так відзивалась мрія побувати в театрах петербурга. та повернутись додому, де він зможе створити сім'ї5)про події 1847 року. шевченко був заарештований 5 квітня 1847 р. на переправі через дніпро у києві.шевченка допитував начальник iii відділу граф орлов. 6) першим коханням молодого шевченка була оксана, його ровесниця. родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. але надії були марними — тарас у валці свого пана павла енгельгардта мусив поїхати до вільна. розлука була несподівана і довга. усе своє життя шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав. наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка дзюня гусіковська. у 1843 році шевченко їде в україну і там зустрів ганну закревську, якій згодом присвятив вірш «г. з.». наступними жінками, що займали місце в серці поета, були варвара рєпніна, сільська дівчина глафіра та агата рускова, 16-річна актриса катерина піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов’язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. останнім коханням поета була 19-річна дівчина лукерія полусмак, яка наймитувала в петербурзі. простакувату дівчину тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишити столичного життя й переїхати в україну, щоб жити в селі. покинула поета й вийшла заміж за перукаря яковлева. і лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, лукерія яковлева-полусмак, залишивши дітей в петербурзі, приїхала до канева і щодня приходила на могилу шевченка. 2)на ці гроші, дочекавшись неділі, він вирішив накупити дітям гостинців. тарас григорович вирушив на базар і накупив стільки ласощів, що ледве доніс до квартири . подвір'я, посипане свіжою скошеною травою, манило дітей качатися й перекидатися. але цим справа ще не закінчилася, по обіді перекупка цілий віз яблук, груш, пряників, тощо. це друге угощання відбулося вже за містом на прилеглому до пріорки вигоні, куди господиня, боячись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу разом зі своїм квартирантом.«тече вода в синє ». це один із перших віршів шевченка, що дійшли до нас. написаний 1838 у петербурзі. вірш тараса шевченка під назвою «думка» починається зі слів «тече вода в синє море». що малося на увазі найбільш видатним українським поетом, коли він писав ці рядки? у даному вірші розповідається про те, що козак пішов на чужину. він залишив позаду батьків, рідну йому дівчину, хоча вони були йому дуже близькі. він пішов тому, що вирішив шукати нове життя. але з чого він взяв, що з чужими людьми буде краще, ніж зі своїми? у вірші розповідається, що на чужині дуже складно жити – ти нікому не цікавий, іноді навіть душевно поговорити нема з ким. козак розраховував знайти на чужині краще життя, зустріти свою долю, покращити майбутнє. але, здається, у нього зовсім нічого не вийшло – він залишився фактично сам і нікому не потрібний. пройшло вже досить багато часу з тих пір, як він залишив будинок, а тому повернутися на батьківщину вже не можна – шляхи биті заросли тернами. козак дивиться на журавлів, які летять додому, на воду, яка тече в рідне для неї море, і розуміє, що він ніколи не зможе зробити так само і приєднатися до тих, хто йому ближчий всього. віршем шевченко започаткував одну з магістральних тем своєї лірики — проблему змагання героя з долею.
