Яшка-Турок (Яков) - один из героев рассказа И. С. Тургенева «Певцы» из цикла «Записки охотника». Мать Якова была пленной турчанкой, отчего он и получил свое прозвище. Все в округе знали, что он лучший в околотке певец. На вид ему было 23 года, стройный, худой, с большими серыми глазами и светло-русыми кудрями. Лицо у него было впечатлительное и страстное. Художник в душе, на самом деле, он работал черпальщиком на бумажной фабрике у купца. В один июльский день в кабачке «Притынный» в селе Котловка он состязался в пении с рядчиком и Жиздры. Яшка надел свой голубой кафтан и выглядел в нем удалым фабричным малым. Он очень волновался.
Первым пел рядчик. Песня его была плясовая с бесконечными украшениями и переходами. Голос его был сладкий и приятный. Он изо всех сил старался понравиться собравшейся публике. Когда он закончил петь, все были уверены, что победа за изворотливым рядчиком. Настала очередь Якова. Он закрылся сначала рукой, затем глубоко вздохнул и запел. Все вокруг замерли. Рассказчик был поражен его голосом, таким звонким, надрывным и полным грустной скорби. Его голос хватал за душу каждого. У многих из глаз катились слезы. Даже Дикий Барин не устоял и пустил скупую слезу. В отличие от рядчика, Яков не старался всем понравиться. Он просто пел всей душой, отдаваясь всецело своему счастью. Когда он закончил петь, рядчик и сам понял, что проиграл. А вечером в кабаке все праздновали Яшкину победу.
Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи», як характеризує його комбат. У його душі змагаються любов і смерть. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалася, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків ... виблискує золотом») і готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.
Прикметно, що и війна, и ця смерть на жнив’яному полі відсунені на маргінеси свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край, який «галасу не любить». Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання оминається слово смерть («Сталося те, що мало статись»). Водночас автор не приховує, як у свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв,— один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині».
Суперечність в оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць») і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (у контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин». З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалося, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись».
А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?
Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед складністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявилися сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала».
Придивімось до цього уривка: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.