Мне очень понравился рассказ Паустовского с красивым названием "Теплый хлеб". Он похож и на сказку, и на притчу, и на историю из жизни. Рассказ очень поучительный. Все мы знаем, мол, хлеб всему голова. И еще понятно, что нельзя смеяться над больным и несчастным. Даже если он - конь. Тем более, если так и есть! Мне всегда очень жаль животных.
Автор рассказывает, как мальчик Филька, который постоянно всем недоволен (всем говорит: "да ну"), посмеялся над старым конем. А животное это, между прочим, было героическое. Его еще в войну, глушенного на поле боя, его пришлось оставить мельнику. Прокормить тот коня не мог, хоть и вылечил. И вот конь этот однажды попросил корочку хлеба у Фильки, а тот бросил ее в снег.
Посмеялся - и над хлебом, и над несчастным конем. Сразу метель поднялась, Фильке в глаза снег бросила. И грянули такие холода, что вода замерзла. И давно мельница не давала муки. Голод наступил. Даже голодные мыши из погребов полезли от холода. Оказалось, что когда-то житель этой же деревни бросил одноногому солдату плесневую корку хлеба, чтоб посмеяться. И тоже наступил смертельный холод... И даже когда он , осенью урожая не было.
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу.
З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню.
