Це була ніч на 13-цяту п'ятницю. Був темний вечір, було тихо як в морзі. Поряд з невеликим двох поверховим будинком стояла дерев'яна чорна лавочка, і на ній сиділа безтурботна маленька дівчинка. Вона тримала у руці клаптик паперу та умивалась гіркими слізми. До неї підійшов середнього зросту молодий чоловік і спитав, що з нею трапилося і що робить дівчинка вночі на вулиці. А вона спочатку не відповіла, але потім підняла очі - і сказала - Це лист...не має більше мами... війна прийшла, громадянська війна. Вона впала і почала стукати кулачками землю й кричати - Чому? Чому це сталося зі мною, що я таке зробила, Боже? Чоловік стояв і дивився як зачарований, в цей час у нього полилися сльози з очей - Що це? питав він собі. Він почав кричати і побіг. - Війна? А де моя сім'я? Де майбутнє. А поруч був парк, і у парку тім ліхтар. І більше не було горя, плачу, повісився наш чоловік. Ну а що дівчинка, а дівчинка це була його совість, за те що покинув помирати свою голодну сім'ю без грошей.
Потому что родители всегда на стороне ребёнка и не всегда могут справедливо оценить труд и старания учителя. Зачастую учителя остаются виноватыми, являясь всего лишь такой же жертвой системы как и остальные люди. Также есть такое явление как профессиональное выгорание, из-за которого человек лишается сопереживать, что несомненно влияет на качество его работы. Ещё могут различаться подходы родителей и учителей к преподаванию. Кто-то за метод кнута и пряника, кто-то за жёсткую дисциплину, и т.д. На этой почве и возникают разногласия.
