Дружба не продается, и нельзя купить себе счастье только потому что ты маленький богатый засранец, которго очень много балуют в детстве спуская на нет все проказни и выполняя абсолютно любые поручения.
Робинзон Крузо — легкомысленный, сумасбродный юноша из почтенной буржуазной семьи, который, не послушавшись советов родителей, отговаривавших его от мысли стать мореплавателем, отправляется в плавание. Ему много довелось испытать, но постепенно трудности формируют его характер, учат мудрости. Робинзон после кораблекрушения попадает на необитаемый остров и проводит там 28 лет, 2 месяца и 19 дней. Герой Дефо оказывается изолированным от прочих людей, очутившись на необитаемом острове, он имеет при себе только нож, трубку и жестянку с табаком. Вскоре он с затонувшего корабля вещи, которые ему выжить. Таким образом Дефо изолирует героя не от цивилизации, а от общественных отношений. Робинзон Крузо трудится, размышляет и постепенно делает свою жизнь не только сносной, но и прекрасной. Автор подробно останавливается на всех достижениях Робинзона Крузо: как он поставил себе палатку из парусины и как обнес частоколом свое жилище; как он охотился на диких коз и как впоследствии решил их приручить, построил для них загон, научился их доить и делать из молока масло и сыр; как он обнаружил несколько зерен ячменя и риса и какого труда стоило вскопать поле деревянной лопатой, как ему пришлось защищать свой урожай от коз и птиц, как погиб один посев из-за наступления засухи и как он начал наблюдать за сменой сухих и дождливых сезонов, чтобы сеять в нужное время; как учился делать глиняную посуду и обжигать ее; как мастерил себе одежду из козьих шкур, как сушил и запасал дикий виноград, как поймал попугая, приручил его и научил говорить, как пытался строить лодку, чтобы плавать по морю, и что из этого вышло. Труд Робинзона Крузо суров и каждодневен. Он, с детства обладавший многими хозяйственными навыками, еще большему учится на острове. Дефо был одним из первых из просветителей, кто стал писать о роли труда в истории человечества. Робинзон Крузо во всем руководствуется здравым смыслом, умеет примириться со своим положением, не впадать в отчаяние, действовать, рассчитывая только на себя. Увидев, что он выжить в одиночку на необитаемом острове, Робинзон Крузо успокаивается, начинает размышлять о своей прежней жизни, читать Библию с корабля, составляет на манер бухгалтерской приходно-расходной книги книгу добра и зла, где расписывает плюсы и минусы своего проживания на острове.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
