Діало́г (або діялог[1], грец. Διάλογος — «розмова») — двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома або більше людьми (або у технічній мові — людиною та ЕОМ) у вигляді питань та відповідей.
Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О. І. Москальська).
Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст — це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту — адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.
В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.
Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання — нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.
Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.
Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі — це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).
Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.
Існує типовий набір смислових частин розмови:
установлення контакту із співрозмовником (зоровий — мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);
початок розмови;
розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.
Не дорого:
слава, привилегии, влияние.
ПРИМЕР:
Не дорого ценю я громкие права,
(...)
Я не ропщу о том, что отказали боги
Мне в сладкой участи оспоривать налоги
Или мешать царям друг с другом воевать;
И мало горя мне, свободно ли печать
Морочит олухов, иль чуткая цензура
В журнальных замыслах стесняет балагура.
ПОЧЕМУ? ПОТОМУ ЧТО: Все это, видите ль, слова, слова, слова 1
То есть бренно проходяще, неустойчиво на что нельзя сделать ставку и быть спокойным, что это тебя не предаст.
2 Слова церковнославянской лексики употреблены, чтобы сразу настроить читтеля на главный смысл стихотворения. Он заключается в том что автор выбирает для себя свободу души которая дана человеку Богом свободу выбра. О ней он говорит в конце стихотворения:
По прихоти своей скитаться здесь и там,
Дивясь божественным природы красотам,
И пред созданьями искусств и вдохновенья
Трепеща радостно в восторгах умиленья.
Вот счастье! вот права...
3. Утверждает духовные ценности: честность (не гнуть совести, то есть не поступатьей вопреки), любовь к миру и людям(восхищаться всем, что создано Богом).
4. Стихотворение заставляется задуматься о том, что есть слава земная, а есть небесная. Человек, который снискал славы земной, находится в зависимом и уязвимом положении: в любой момент его могут оклеветать, он может потерять свое влияние и лишиться всего. Слава небесная другого свойства: она приносит человеку мир и утешение, она никуда не денется и останется с человеком не только пожизненно, но и посмертно. Такую свободу и такой выбор провозглашает лирический герой и призывает задуматься об этом читателя.
5. Новое: Пушкин был верующим человеком.
2. Нет, не имеют.
Я написала как поняла. Возможно я не так ответила.